Скіфська чаша
Шрифт:
Агал, звичайно, не бачив: все шукав Савію й не знаходив її.
— Он, на гнідому жеребці, а поруч тавр на сірому…
Тепер Агал побачив. Справді, Сорат, а поруч нього син — клишоногий Годар. Але й тут нема Савії…
— Дивись за ними, — наказав Вовранові, — щоб не втекли.
Тавр щось сказав Соратові й пустив коня у воду. Годар спішився, почав роздягатися, певно, спека зморила його й хотів скупатися. Сорат простягнувся на теплому піску, розбитому кінськими копитами, — видно, вони розпрощалися з таврами й налаштувалися до зворотного шляху.
Але чому мовчить Скіпур? Адже останні ворожі вершники вже долають переправу.
Скіпур розрахував точно. Коні останніх таврів ще баламутили копитами воду, коли дощ стріл посипався з верболозу. Першої миті таври навіть не збагнули, що сталося, — кілька воїнів полягли одразу, багатьох поранило, знявся крик, дико іржали коні й, здавалося, ніщо вже не допоможе розбійникам. Але таври були досвідчені й сміливі воїни. Прикриваючись шкіряними щитами, почали відступати до переправи: шлях уперед їм загородили полонені. І в цей час з верболозу на них ринулись скіфські вершники. Вони відсікли таврів від полонених, почалася січа. Блищали мечі, здіймалися та опускалися списи — розбійники відходили повільно, нарешті подалися назад і побігли, лише кілька сміливців стояло на смерть, прикриваючи відступ розбитого загону.
Агал озирнувся, пошукав очима Воврана, та не знайшов. Не мав часу на роздуми, витягнув акінака й підняв воїнів. Таври — їх лишилося десятків два — якраз досягли середини річки, коли побачили Агалових вершників. Знали: пощади не буде, підганяли коней, щоб скоріше дістатися берега, — могли ще втекти до дальньої переправи, але змучені коні не підкорялися їм, А галові воїни осипали таврів стрілами — решту порубали, підняли на списи.
За кілька хвилин від сотні таврів не лишилося нікого, і Агал обтер закривавлений акінак та вклав його в позолочені піхви. Й лише тоді згадав про Сората, роззирнувся, шукаючи очима, та не знайшов і запитав:
— Де Вовран?
Але ніхто не бачив його — Агал збагнув, що Вовран переслідує Сората з сином. Певно, зрадники, побачивши скіфську засідку, одразу скочили на коней і втекли.
Наказав:
— Десятеро воїнів нехай допоможуть Вовранові! — І пустив коня у воду, до того берега, де вже розв’язували полонених.
Савію побачив одразу. Йшла до нього в розірваній сукні, простоволоса й змучена, з подряпаною щокою, але посміхалася: така ж неймовірно вродлива — його Савія…
Взяв на руки й посадив на коня. Та вона зіскочила одразу — і де тільки береться сила в тих жінок?
— Я знала, що ти не віддаси мене, — мовила переконано.
— Звичайно! — Тепер і Агал вірив, що ніколи б не дозволив поганим таврам відібрати в нього кохану. — Ми два дні переслідували вас.
Савія з ненавистю штовхнула ногою труп тавра із стрілою в горлі.
— Потурбуйся про жінок, — наказала. — Вони не давали нам ні їсти, ні пити.
Отже, вона вже двоє діб не пила. На такій спеці… Агал зняв з коня шкіряний мішок з водою — жінка припала до нього смажними вустами. Агал дивився, як вона п’є, і не відчував, що хтось уже вдруге торкається його плеча. Нарешті озирнувся. Скіпурів слуга стояв перед ним.
— Іди, цар кличе, — мовив похмуро. — Вмирає…
— Що? — не збагнув Агал. — Ти що верзеш?
— Вмирає Скіпур!.. — повторив слуга й пішов, не озираючись, до затінку у верболозі.
Лише тепер Агал усвідомив, що саме мав на увазі слуга. Та й він — дурень: побачив жінку й розм’як, як дитина. А Скіпур, який виграв битву, одержав смертельну рану.
Рвонув до кущів і відразу побачив Скіпура. Той лежав на попоні в закривавленій сорочці. Дивився на Агала й, здавалося, не бачив його, — великими, темними, невидющими очима. І груди важко й часто здіймалися.
Агал опустився перед Скіпуром на коліна. Поклав долоню на чоло, відчувши, яке воно гаряче й сухе.
Тільки тепер цар упізнав його. Посміхнувся лагідно й попросив:
— Пити…
Слуга подав чашу з оксюгалою. Агал підніс її до Скіпурових губів, той ковтнув кілька разів, передихнув і попив ще. Йому зробилося легше, бо знову посміхнувся й мовив:
— Чудова чаша, добре з неї п’ється, легкою рукою зроблена.
Тільки тепер Агал побачив, що тримає в руках свою срібну чашу.
— Що з тобою, Скіпуре? — запитав.
— Смердючий тавр пробив стрілою груди.
— Минеться…
— Ні… — похитав головою Скіпур. — Боги вже кличуть мене! Дай ще ковтнути.
Агал підняв чашу, і Скіпур узяв її сам, спорожнив до дна й повернув Агалові.
— Не кладіть її мені в могилу, — наказав. — Це — твоя чаша, і лежати їй в кургані з тобою. Зрозумів?
— Даремно ти зібрався в далеку дорогу…
— Ми все життя збираємось до неї. О, Сората впіймали! — мовив нараз спокійно, немов і справді балачки про богів та останню дорогу були звичайнісіньким жартом. Цар підняв голову, блиснувши очима. Агал озирнувся. Побачив Воврана на коні: той сидів пихато, тримаючи кінець волосяного аркана — смикнув його, підтягаючи людину із зашморгом на шиї, і лише тепер Агал упізнав Сората.
Той впав на коліна, у незручній позі, із зв’язаними за спиною руками — чолом уперся в землю й почав канючити:
— Пощади мене, велителю!
Скіпур підвівся на ліктях. Вдивлявся лише мить у Сората, сили полишили кого, на чолі виступив піт — відкинувся на попону знеможено.
— Нема пощади зрадникові! — мовив твердо й махнув рукою. Вовран витягнув акінака. Сорат метнувся вбік, заскиглив, та акінак лише блиснув, і Вовран переможно підняв угору відрубану голову.
— А Годар? — запитала Савія.
— Стріла наздогнала його.
— Візьмеш половину Соратових табунів, — задоволено мовив Скіпур. Нараз мертвотна блідість почала розливатися по його обличчю. Хотів щось сказати, та не вистачило дихання.
Агал опустився біля нього на коліна.
— Пам’ятай, — через силу прошепотів Скіпур. — Пам’ятай нашу розмову Агале. Бо то — наше прийдешнє, і жити нам на Борисфені вічно. Якщо… — Він не доказав і заплющив очі.
Усі мовчали, тільки Савія голосно ридала.