Скіфська чаша
Шрифт:
Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.
Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.
Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.
— Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? — запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. — Може, треба допомогти?
— Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.
Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку — легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.
Головний зазирнув до кабінету.
— Ось так? — запитав. — Не може бути!.. У темряві?
Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.
— Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?
Головний невизначено знизав плечима.
— Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?
Хаблак відповів ухильно:
— Подивимось.
— Скоріше б, — пожував губами головний. — А то якось незручно. Усім…
— Так, усім, — ствердив Аркадій Семенович.
— Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.
— Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.
Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.
— Наша допомога потрібна? — запитав.
Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.
Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.
Зозуля, як завжди, висловився одразу й категорично:
— Кажеш, Ситник з Власюком товаришують? Чудово. Ситник викидає в темряві чашу на крісло, Власюк хапає її, поспішає до білої “Волги”, передає шоферові, а сам повертається. Правда, не розрахував час і трохи припізнився: з’являється, коли світло вже горить, — і його помічають. А так — усе тишком-нишком, і ніяких проблем.
— Що ж, — погодився Хаблак, — тепер нам слід знайти останню ланку: волгаря.
— Якщо дівчина не помилилась, це не так уже й важко.
— Каже, запам’ятала точно.
— До автоінспекції?
— Куди ж іще?
До кінця дня Хаблак із Зозулею встановили, що білих “Волг”, номери яких починалися з сімки, дивовижно мало: всього одинадцять. Вісім з них відпадали одразу — державні машини й того вечора стояли в гаражах.
Лишилося три — одна державна й дві приватні. Перша належала будівельному тресту, увечері позавчора шофер відвозив директора до санаторію в Пущу-Водицю, звільнився пів на сьому й близько восьмої міг стояти під видавництвом, бо повернувся до гаража на початку десятої. Приватні ж машини могли бути де завгодно, й Хаблак мусив познайомитися з їхніми власниками.
Зозуля поїхав до шофера з будтресту — той був вихідний і мав оселю в чорта на болоті, десь у Боярці, а Хаблак сів у тролейбус, що йшов на Нивки: на вулиці Щербакова мешкав перший власник білої “Волги” — Гаврило Спиридонович Іванов, — колишній спортсмен, а нині директор промтоварної бази. Другого власника — Бориса Корнійовича Брянського — Хаблак вирішив потурбувати лише в крайньому випадку, бо навряд чи сам Борис Корнійович спілкувався б з Власюком — видний вчений, академік, директор інституту…
Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі — середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.
Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами — певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.
Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:
— Маєте білу “Волгу”, номерний знак КИЛ 75–71?
— Звичайно, це мій автомобіль. — Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:
— Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша “Волга”.
— Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, — одповів Іванов. — Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.
Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:
— А машина?
— Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.