Скіфська чаша
Шрифт:
— Ви сиділи тут? — тицьнув пальцем.
Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.
— Так, я сидів саме на цьому місці, — відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.
— Коли згасло світло, не підводились?
Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.
— От що, — раптом стукнув кулаком по столу, — ідіть ви під три чорти!
— Я ж не ображав вас, Олег Павлович.
— Вважаєте, безпідставна підозра — не образа?
— Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.
— Кожен має свій гонор, — одповів примирливо Ситник.
— Отже, не підводились?
— Ні.
— Ви курите?
— Хочете сигарету?
— Не палю. А сірники маєте?
— Запальничку. — Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. — Американська, “Ронсон”.
Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:
— Коли згасло світло, чому не запалили?
Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено:
— Дивно якось… Я не знаю — чому. Спочатку гадав, світло одразу спалахне, потім, поки витягнув запальничку…
— Данько сидів поруч вас?
— Здається.
— А він устиг дістати коробочку, намацати сірника за головку, чиркнути.
— То й що?
— Ви могли впоратися із запальничкою швидше.
— Припустимо…
— Можливо, тоді скіфська чаша не зникла б.
— Хіба кілька секунд мають значення?
— Виходить, мають. Людина підводиться, викидає чашу з кімнати і знову займає своє місце… Скільки секунд на це потрібно?
Ситник зиркнув спідлоба й одразу опустив очі.
— А ви вже підрахували? — запитав нараз неприязно.
— Приблизно.
— І скільки ж?
— Секунд десять — дванадцять. Або менше.
— Дурниці якісь, — мовив Ситник. — Вигадки й нісенітниця.
— Не такі вже й вигадки, Олег Павлович. Особливо, коли чашу кидає тренована рука!
Ситник важко подивився на Хаблака. Нараз підвівся м. похитав вказівним пальцем правиці.
— Ось у чому справа! — мовив глухо. — Котите на мене бочку? Шерлоки Холмси рідні! Тільки нічого у вас не вийде. Нічого й ніколи!
Хаблак також підвівся. Стояв навпроти Ситника, і тільки стіл роз’єднував їх. Узяв зі столу пачку сигарет, покладену Ситником. Кинув у куток кімнати так, як учора той кидав Даньку. Пачка опустилася на стілець, описавши велику дугу.
— Ось так, Олег Павлович! — засміявся Хаблак. — Правда, спритно? — І, не озираючись, вийшов з кімнати.
4
Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами — аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.
Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.
На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, — вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.
— Гарна погода, — сказав, щоб почати розмову.
Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:
— Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. — Вона сказала “мілай” так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило — бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.
А вона вела далі:
— Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.
Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.
— Давно тут живете? — запитав.
— Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, — і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.
— Точно, — схвалив Зозуля, — без пользи яке життя!
— Отож! — Бабуся ледь не підскочила на лавці. — Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… — показала на небо рукою.
— Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? — ніби між іншим, поцікавився Зозуля. — Обід уже зварили й нудитесь?
— І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…
— Ви, бабцю, либонь, усіх тут знаєте?
— Так, мілай. А тобі хто потрібний? — зиркнула нараз уважно й гостро, зовсім яе старечим поглядом.
— Юхима Сидоровича.
— Є тут такий, — вказала пальцем у точно визначене Зозулею вікно. — Кріт.
— Отож, Кріт! — удавано зрадів Зозуля. — На другому поверсі, кажете?