Скіфська чаша
Шрифт:
— Роза сказала.
— Сама чи випадково довідались?
Бурнусов задумався.
— Випадково, — одповів нарешті.
— Як це сталося?
— А ми з нею розмовляли: каже, сьогодні Олег мені побачення призначив на Русанівських садах.
— Отак-от сама й сказала?
— А хто ж іще?
— І навіть дала адресу дачі? — В голосі Дробахи відчувалася неприхована іронія.
— А що? Дала. Хіба це таємниця?
— І ви поїхали на Русанівські сади, щоб провчити Ситника?
— Винуватий, громадянине
— Як відімкнули дачу?
— Там замок — саме нещастя. Цвяхом колупнув — і готово.
— Зайшли до комори й чекали на Ситника?
— Чекав, чого відмагатися?
— І довго?
— Хвилин двадцять.
— І за цей час не охололи? Стоячи в темряві?
— Ні, начальнику, в грудях так і палило, кипів я і не знав, що роблю. Винен, звичайно, але так уже сталося.
— У цей час на вулиці вже темно, в коморі й поготів. Як побачили Ситника? І треба було ще влучити по голові!..
— А я ліхтариком… Присвітив, коли він через поріг…
— Вдарили чим?
— Ви правильно казали: монтировкою.
— З машини?
— Так.
— І одним ударом розтрощили йому череп?
— Так уже сталося.
— А потім?
— Злякався я. Злякався й поїхав.
— Але ж Ситник ще, можливо, був живий. Якщо збиралися тільки полякати, треба було викликати швидку допомогу або відвезти його до лікарні.
— Перестрашився я…
— Бити — не перестрашилися, а коли впав — злякалися?
— Так, виходить.
Дробаха дістав зі столу гроші, знайдені на квартирі Бурнусова.
— Ви твердите, що ці гроші ваші?
— Мої.
— Довго збирали?
— А я, начальнику, добре заробляю. Поцікавтеся в гаражі. Не менше двох сотень на місяць.
— Для чого збирали гроші?
— Так з Розкою я, значить… А дівчата гроші люблять.
— Авжеж, Розалія Ютковська любить, — погодився Дробаха. — Часто бували з нею в ресторанах?
Бурнусов збагнув, куди хилить слідчий, відповів невпевнено:
— Не так уже…
— Тільки вчора ви витратили в ресторані “Метро” понад п’ятдесят карбованців. Було таке?
Бурнусов скосив недобре око на Хаблака.
— Було.
— Взяли сотню звідси? — Дробаха поплескав долонею по паці з грішми.
— Що, інших не маю?
— Тут три тисячі дев’ятсот. Либонь, одержали від когось чотири тисячі…
— Кровні… — приклав руку до серця Бурнусов. — Чесно зароблені й зекономлені. Собі в усьому відмовляв.
Дробаха докірливо похитав головою.
— Отже, твердите, що сотню з пачки не брали? — запитав.
— Не брав.
— І давно не торкалися паки?
— Днів десять. У зарплату півсотні поклав і все.
Дробаха акуратно зняв з газети гроші, розгладив її на столі. Тицьнув пальцем у дату на першій сторінці.
— Негарно, — мовив, — негарно брехати, Бурнусов. Позавчорашня газета.
— Виходить, забув… — Жека засовався на стільці. — Ага! — вдарив себе долонею по чолу. — Точно, купив газету в кіоску, прочитав, а потім згадав, що стара вже потерлася. Та й на гроші подивитися захотілося. Загорнув у свіжу газету.
— Де купували?
— Що?
— Газету.
— У ларку. Навпроти будинку. А що?
— Так і запишемо: ви твердите, що купили газету позавчора в ларку навпроти будинку.
— Точно. Вже й “Правду” купити не можна?
— Можна, Бурнусов, навіть треба. Але чим ви можете пояснити, що ця газета надрукована в Одесі? — Дробаха спритно перегорнув “Правду”, провів нігтем по останньому рядку. — Бачите, так і написано: “Газета передана в Одесу по фототелеграфу”.
— Я знаю, що вони там пишуть? — розгубився Жека.
— Газети, які позавчора продавалися в Києві, друкуються в київських друкарнях. А де ви взяли цю? Хто передав вам гроші, Бурнусов? За що?
— Але ж я кажу…
— Ви казали неправду, Бурнусов. І якщо й далі брехатимете, тільки погіршите своє становище.
Жека втупився в підлогу. Наоешті якось втомлено розвів руками й мовив:
— Не хотів я, та він приніс гроші.. А Олег той клятий біля Розки крутиться — лихий поплутав, начальнику, не знаю, як усе це й сталося…
— Давайте разом розберемось, — запропонував Дробаха ввічливо. — Отже, з чого все почалося?
— Спав я після зміни, — почав Бурнусов хрипким голосом. — Пізно повернувся, сплю, а тут дзвонять. Заходить, цікавиться, чи тут живе такий-то? Тобто я… Звичайно, стверджую. Він сідає й каже: “Хочеш мати чотири куски?” Хто не хоче? І я хочу, проте за що? А він: “Олега Ситника знаєш?” Знаю, три чорти йому в горлянку, чом не знати фраєра? “Треба його прибрати, — каже. — Чиста справа, і чотири куски твої”. Не хотів я, начальнику, точно не хотів, і навіть чотири куски не приваблювали. А він, фуфло, розгорнув газетку — і гроші наче аж язик показують. Дражняться, суки, хто витримає? А бабки мені во як потрібні — Розка брючний костюм хоче, та й хлопцям у парку заборгував. До того ж цей фраєр Ситник он де в мене сидить, я б його й задаром… — Бурнусов затнувся. — Лишай, кажу, гроші. А він загорнув їх, поклав до портфеля, насварився пальцем і заперечує: “Одержиш увечері після справи”. І повідомляє, що пів на восьму Ситник на дачу приїде, там порожньо і роби все, що хочеш. Каже: “Я тебе з пів восьмої до восьмої біля станції метро “Лівобережна” чекатиму, там і гроші одержиш”. О четвертій я заступив, по місту поїздив, не хотів я цього, та біс поплутав, давай, гадаю, полякаю фраєра, ну, й поїхав…