Скіфська чаша
Шрифт:
— Незаконно?
— Чому? Мають і нелімітовану цеглу.
— І багато у вас таких знайомих?
— Багато, — аніскілечки не збентежився Кріт. — Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. — Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. — Знаю, що ви думаєте. Кріт — діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це — коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. — Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. — Ото й увесь мій зиск, хочете — вірте, хочете — ні.
Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…
До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, — зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.
І все ж слід спробувати.
Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.
…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.
Ютковська зітхнула й запитала:
— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?
Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:
— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.
Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?
Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:
— Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?
Ютковська скорботно нахилила голову.
— Звичайно, знайома.
— Знаєте, що з ним сталося?
Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.
— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!
Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.
— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.
— Чудовий.
— У яких ви були стосунках?
— Він закохався в мене.
— А ви?
— Олег подобався мені.
— Часто зустрічалися?
— Він дзвонив мені мало не щодня.
— Ходили в кіно, театри?
— Так.
— І ресторани?
— Іноді.
— Коли познайомилися?
— Влітку. Здається, в червні.
— І хто вас познайомив?
Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.
— Випадкове знайомство.
— Де і як?
— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.
— І часто ви так знайомитеся?
Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:
— За кого ви мене маєте?
— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?
— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.
— У якому тролейбусі?
І знову дівчина задумалася на мить,
— Здається, восьмому.
— Звідки їхали?
— Невже це має значення?
— Певно, якщо запитую.
— Від подруги.
— Де живе?
— На Чоколівці.
— Як її звуть? Адреса?
Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.
— Вибачте… — щирий жаль звучав у її голосі. — Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.
— Купили?
— Що? — здивувалася Роза.
— Сорочку.
— Ні, на мій смак не було.
— А як ви дізналися, що Ситник загинув?
— Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.
— Хто?
— Не знаю, чоловічий голос.
— І що ж вам сказали?
— Що Олега вбито. На Русанівських садах.
— Ви йому там призначили побачення?
— Ні, на Хрещатику.
— І це повідомлення вразило вас?
— Який жах! — Знову витягла з сумочки хусточку. — Я ледь не збожеволіла…
У двері постукали.
— Заходьте, — дозволив Дробаха. — Напевно, вам буде цікаво побачитися… — Вказав Хаблакові на стільця.
В Ютковської витягнулося обличчя.
— А ви як тут? — запитала спантеличено.
— Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, — представив Дробаха.
Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.