Скіфська чаша
Шрифт:
Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.
Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий — сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.
— Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? — запитав у гостя. — Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: “Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?” “Знаю”, — відказую, “Знати — то, певно, знаєш, — посміхається у вуса, — та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?” “Боюсь”, — кажу. “Ось у цьому й заковика, — веде далі. — Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку— товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…” — Антін Володимирович помовчав трохи. — А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?
Гість з області запалив цигарку. В глибині душі він не поділяв думки Антона Володимировича, навпаки, додержувався зовсім протилежної, вважаючи, що підлеглий повинен лише виконувати вказівки згори й не лізти, куди не слід.
У себе в області Тихін Филимонович не зносив заперечень, любив і нагримати частенько, й обірвати промовця на зборах, і потримати в приймальні відвідувачів. Але ж Антін Володимирович — це думка згори, а Тихін Филимонович звик не перечити в таких випадках. І хоча вони зараз працювали в різних системах і Антін Володимирович не міг впливати на службове становище свого давнього співробітника, Тихін Филимонович схвально кивнув.
— Чудова думка, — сказав тонким голосом. — Але як її провести в життя? Скільки в нас ще підлабузників, які тільки й роблять, що дивляться начальству у вічі. І готові виконати будь-яку його забаганку. Пам’ятаю, був колись по війні у мене в районі такий голова колгоспу. Важкі часи, проблема харчування; самі знаєте, стояла гостро, ось він і почав відгодовувати свиней районному начальству. До смішного доходило. Колись відправляв у райцентр кабанчиків, то, щоб не дай боже, завгосп не переплутав, позначив власноручно на кожній свині фарбою: на найбільшій “Панченко” — другу своєму з райземвідділу, на трохи меншій “Довгич” — його заступникові… Весь райцентр реготав, коли вивантажували тих персональних свиней.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Антін Володимирович. — Персональну свиню, кажеш, підклав начальству!
Тихін Филимонович також сміявся — тонко, підсвистуючи й трясучи повними рожевими щоками; сміявся, знаючи, що завідуючим райземвідділом, який одержав тоді досить вгодованого кабанця, був не якийсь міфічний Панченко, а він — Тихін Филимонович Ковальчук. І що навіть регіт райцентру не завадив йому спокійно з’їсти цього кабанця. Правда, потім були неприємності, проте якось минулося.
Устимчик прислухався з цікавістю. Він уже опанував себе і, вловивши настрій хазяїна, раптом сказав голосно:
— Може, й смішно це. Але ж не так смішно, як… — затнувся на мить, — ганебно!
Сказав і сам злякався своїх слів. Скоса глянув на Тетяниного батька. Той дивився допитливо й, здається, сердито. Нараз очі його посвітлішали.
— Ганебно, кажете? — перепитав. — Але ж це навіть слабо сказано. І звідки в нас такі беруться? Слимак, підлабузник, нікчема! — Підвівся, почав міряти веранду широкими кроками. — Я б таких судив. Зібрав би людей — судіть по щирості, і вирок ваш остаточний і оскарженню не підлягає. Як ви гадаєте, юначе?
Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:
— Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.
— Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. — Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. — Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? — обернувся до гостя. — У тебе ж апетит завжди вовчий — позаздрити можна!
За столом Устимчик розмовляв мало, відбуваючись короткими репліками. Дивився закоханими очима на Тетяну, проте в душі віддавав перевагу тітці: правда, вже за сорок, але чудово вбереглася…
Після обіду Тетяна влаштувала так, що батько сів з Ти-хоном Филимоновичем за шахи, а вони побігли до річки. У густому верболозі гаряче притиснулась до Федора, прошепотіла:
— Любий мій! Як чудово сьогодні…
Устимчик сів на теплий пісок, пригорнув дівчину до себе. Ніби зненацька запитав:
— А батько? Як ти вважаєш?
— Ти йому сподобався.
— Гадаєш?
— Переконана.
Федорові й самому здалося, що він справив враження на Тетяниного батька. Він посміхнувся і задоволено розлігся на піску, покусуючи гірку вербову гілочку.
Усе складалося чудово. Сидір Семенович прибіг додому радісний і схвильований. У передпокої ущипнув Любу — родичку дружини, яка заочно вчилася в технікумі й перебувала в них фактично на становищі хатньої робітниці.
Люба зойкнула й пообіцяла розповісти про все дружині Сидора Семеновича, але той не звернув на це уваги.
Взагалі, Сидір Семенович поводив себе трохи дивно для поважної людини, що встигла вже відпустити черево й завоювати міцне службове становище: підтанцьовував, наспівував під ніс щось веселе, а обличчя так і випромінювало радість.
Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.
— І що з вами сталося? — запитала. А потім висунула сміливе припущення: — Може, премію одержали?