Скіфська чаша
Шрифт:
— Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…
— Ах ти ж, нахабо!
— Привіт! — Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.
Федорові взагалі непогано жилося за сестриною спиною. Ще з студентських років він не знав, що таке невипрасувана сорочка чи не поданий вчасно сніданок. Втративши чоловіка, вже літня, некрасива, але добра й м’яка Катря перенесла ще нерозтрачену ніжність на брата.
Тоді Федір тільки-но вступав до університету. Приїхав до Києва вайлуватим селюком у дешевому смугастому піджаку, модній кепочці, що ледь трималася на маківці, й важких добротних черевиках. Не звертаючи уваги на зітхання Катрі, яка вже встигла набратися міської культури, у тій же кепочці пішов на екзамен — адже точно таку носив знаменитий на весь їхній район комбайнер, з котрим Федір працював два роки. Не зважаючи на посмішки юнаків у модних піджаках, засунув кепку під пахву й першим викликався до екзаменатора.
Відігрався на тих, хто глузував з його кльошу й кепки, за чверть години.
— Як? — запитав хтось, коли вийшов з аудиторії.
Федір зухвало натягнув кепочку на буйного чуба, не поспішаючи, оглянув юрбу під дверима й відповів недбало, як про зовсім звичне:
— Само собою, п’ять!
Та не зміг до кінця витримати марку: щасливо посміхнувся, від чого обличчя його зробилося круглим, схожим на благодушний місяць, як його малюють у дитячих книжках. Отак і складав усі екзамени.
На першу ж лекцію Устимчик пішов у всьому новому: Катря перешила йому костюм, що залишився від чоловіка, потім повезла на базар кілька кошиків груш і купила йому жовті угорські черевики. Вони трохи порипували на ходу й приємно стискали ноги. Коли Федір підіймався високими університетськими сходами, йому здавалося, всі милуються його костюмом і черевиками, й від цього було незручно й радісно.
Федір не сподівався на матеріальну допомогу батьків. Мати весь час хворіла й майже не працювала, батько був нічним сторожем у крамниці, теж заробляв небагато. Іноді мати збирала посилку з салом, пляшкою меду, а то й з улюбленими ще з дитинства коржиками. Але грошей батько не надсилав. Федір і не сподівався їх, знаючи, як рахують дома кожну копійку. Тим більше, що жилося йому добре. Катря була непоганою кравчинею, тепер почала ще шити вдома. Якось уже так повелося: вся Федорова стипендія залишалася йому на особисті витрати — сестра повністю взяла його на своє утримання.
Вчився Устимчик добре, любив виступати на семінарах та різних засіданнях. Уже після його першого виступу на комсомольських зборах до Федора підійшов сам декан факультету, поважний і суворий професор громадянського права. Глянув з-під кошлатих брів допитливо, наче зазирав у душу, й сказав приязно:
— Ось ти який… Добре, добре!
Декан мав крутий норов, судив про людину з першого погляду й уперто відстоював свою думку. На другому курсі за його порадою Устимчика обрали секретарем курсового комсомольського бюро. Федір, хоч і пручався на зборах, робив це більше для годиться. В душі ж був задоволений: і рекомендація декана, і виступи однокурсників тішили його самолюбство.
На четвертому курсі Устимчика обрали членом профспілкового комітету університету. В ньому вже майже нічого на залишилося від колишнього сільського парубка в кепці, хіба що при нагоді згадував про тракторну бригаду, котра, мовляв, дала йому путівку в життя.
Стрункий, високий, смаглолиций, з великими карими очима, він мав неабиякий успіх у дівчат. Спочатку цурався їх, не знаючи, про що і як з ними розмовляти, та згодом зрозумів, що дівчина, якій ти подобаєшся, легко вибачить вайлуватість і незграбність, аби ти, либонь, хоч трохи помітив її вроду. Щоправда, скоро Федір зовсім позбувся своєї ніяковості: йому подобалося бувати серед дівчат, запаморочити голову сьогодні одній, завтра — іншій. Він завжди майже точно знав, що з яким дівчиськом міг собі дозволити, й ніколи не переступав цю межу — беріг свою репутацію, намагаючись, щоб вона, хоч про людське око, не була зіпсована.
Коли розподіляли призначення, декан запропонував залишити Устимчика в Києві. Він уже розмовляв з начальником управління міліції: там потрібні тямущі молоді хлопці з вищою освітою, і Федір — найперша кандидатура.
Устимчик погодився відразу: міліція, то й міліція, аби Київ. То більше, що робота там цікава. Іноді, кажуть, дещо небезпечна, однак це ж не перешкода.
З того часу минуло три роки. Устимчик розчарувався в роботі, хоч не любив признаватися в цьому навіть самому собі. Великі й цікаві справи траплялися на так уже й часто, більшу частину часу займало складання різних довідок, звітів, листування з обласними управліннями, розслідування дрібних злочинів. У глибині душі Федір сподівався, що вже в перші ж дні його роботи в карному розшуку підвернеться карколомна справа, яку він відразу розплутає, а далі — слава, пошана, чини й посади…
А тут мало не три роки — і все в лейтенантах…
Тверезо оцінюючи своє становище, Устимчик зрозумів, Що зможе зробити кар’єру — він не соромився цього слова, — або наполегливо працюючи, або завдяки щасливому випадку чи підтримці чиєїсь сильної руки.
Перший шлях був довгий: не один рік мине, поки тебе помітять та оцінять. Щасливий випадок — справа вельми ненадійна. Залишалась сильна рука. Шукаючи її, Федір і познайомився з Тетяною — дочкою одного з впливових у республіці працівників.
Спочатку Устимчик навіть не повірив у свій успіх: щастя саме лізло в руки. Правда, Тетяна, чесно кажучи, не сподобалась йому — висока, сутулувата. Але ж кажуть, що з лиця воду не пити.
Тетяна була дівчиною сучасних поглядів: вже в перший вечір Устимчик зірвав у неї довгий і не зовсім безневинний поцілунок.
— З тобою не занудьгуєш, — чи то поскаржилась, чи то схвалила Федорову настирливість Тетяна.
Устимчик бачив, що він справив враження на дівчину. Це було видно й недосвідченому оку: вона весь вечір намагалася триматися біля нього й танцювати лише з ним, образилась на подругу, гарненьку біляву дівчину, спіймавши її на кокетуванні з Федором. А коли Устимчик запропонував провести додому, відверто зраділа.
Вони зустрілися наступного вечора й через день…
Щоразу Тетяна вигадувала привід для побачення: то контрамарки на нову виставу, то в подруги день народження, то просто хотілося проїхатися по Дніпру. На ці побачення Федір уже йшов зітхаючи й радів лише тоді, коли бачив Свєту — оту гарненьку біляву дівчину, з якою була Тетяна першого дня.
Либонь, Світлана розуміла це, бо кидала на Федора недвозначні лукаві погляди.
Устимчик не раз думав: під три чорти Тетяну з її поцілунками. Гнівався сам на себе, проте наступного дня знову йшов до неї. дивився світлими чесними очима, знаючи, що такі шанси часто не підвертаються.