Слід «Баракуди»
Шрифт:
Коли ми з Альфредом зайшли до тієї крамнички, продавець (за прилавком стояла якраз одна з королевих дружин) запобігливо кинула:
— Там для вас, пане міністр, дещо є.
Королева подала загорнутий банановим листям пакунок.
Як і всі міністри Коралового Королівства, Заєць одержував тепер додатковий пайок, в який входили дефіцитні товари (переважно австралійські цигарки, справжня гумка, газові запальнички, продукти харчування).
До речі, Міністру Моралі до його пайка додавався ще й поживний, що за калорійністю не поступається перед чорною ікрою, голубиний паштет і форшмак із папайї. Не зважаючи на п'ятдесятирічний вік та багатодітність, колишній танцюрист,
60
Плоди папайї (динне дерево) розм'якшують кістки хребта й черепа. Ін'єкції соку папайї, хемопапаїну, в США останнім часом широко застосовують для випрямлення хребтів та кінцівок. Пріоритет розпрямлення покручених ніг і рук та розм'якшення черепа голови цим, як і іншим способом, належить американцям: потрібну речовину з плодів папайї в 1946 році — рівно через рік після вибуху атомних бомб над Хіросімою й Нагасакі — виділив біохімік Луїс Томас.
Але — цур їм тим паштетам та форшмакам! Ми ж бо живемо не хлібом єдиним.
…І ось сьогодні Заєць завів розмову про те, що через королівські дарунки можемо назавжди стати його боржниками.
— Не тобі про це говорити, Альфреде, — відповів я.
Кім Михайлович, Лота й Барарата трудилися на плантації, а ми з Альфредом залишилися вдома. У мене не переставав боліти живіт, і я — і сміх і сльози! — пригадав, що спазми шлунка добре знімає бесалол. Не той, правда, яким звуть всехібокське зібрання.
«ГАЗИ» НАД АТОЛОМ
Так ми жили. Заєць няньчив королівських дітей. Докладаючи немало зусиль, утихомирював лайливих дружин Ефо-Аліандро, виконував інші державні доручення. Я пас кіз.
Як тільки лунали удари кулкула, похапцем снідав і поспішав на королівське подвір'я… Та ось і сарай. Мене стрічало багатоголосе мекання — кози рвалися до водопою й на випас.
Високий бамбуковий частокіл. Гарячий дух кошари. Рипіли ворота, і з них ніби викочувався сірий, рухливий клубок. То бігли, натикаючись одне на одного, мої підопічні кози й цапи.
Одіссею, коли він і його супутники потрапили в печеру до циклопа, було, мабуть, легше. Вчепірившись в овечу шерсть, вони, як розповідають давньогрецькі міфи, з вівцями вийшли на волю. А як нам вибратися з Хібоко? Пост міністра, батіг козопаса до чогось та зобов'язують. Та справа не в них. Забажалося королю одного підняти, другого принизити. Що ж, його воля — так роблять усі тирани. Ми знаємо: це наше становище тимчасове, і з нетерпінням ждемо прибуття шхуни.
А може, вона ніколи й не прийде? Атол же продається.
Що за торги? Ми про це дізналися випадково. Новина приголомшила, бо тепер королю ніколи, і він може так і не виконати своєї обіцянки — відправити нас із Паону.
— Про всяк випадок, хлопці, треба вмовити Ефо-Аліандро, — сказав Кім Михайлович, — щоб його люди допомогли нам переправитися на Бунут. Попробуємо, може, пощастить спустити лакану на землю.
— Заєць, ти постійно трешся біля короля, попроси його, нехай дозволить попливти на сусідній острів.
— Гаразд, да Гама, попрошу, — пообіцяв Міністр Двору. — Завтра, до речі, він дає мені аудієнцію.
З
— Заєць! — вигукнув я. — Твоє обличчя ніби розтатуйоване. Хто тебе так пошкрябав?
Павло Цвяхецький, який супроводив міністра, від сміху не міг встояти на ногах.
— О-ох, брачо! [61] О-ох… — сміявся він, не в змозі ніяк докінчити початої фрази.
— Та що таке? Ви можете пояснити? — наполіг командир.
— Кі-кі-мме-е… Мм-михайловичу, — не перестаючи трястися від сміху, відповів чорногорець. — Земляк ваш знову розбороняв королівських жон. І от — результат.
61
Клична форма множини у сербській мові.
Командир тільки хитнув головою.
— Ти, Альфреде, своєю смертю не помреш.
— А що я казав? — знову втрутився я. — Чужі жінки Зайця занапастять!
Та, незважаючи на ті «бойові» рани, Альфред таки домігся королівського дозволу, щоб ми переправилися на острів Бунут.
Того ж дня на двох невеличких човнах усі, крім Лоти (вона занедужала) й Зайця, який був заклопотаний справами при дворі короля, ми разом із кількома тубільцями й попливли.
— Братики, можете танцювати, — звісивши бороду за борт човна, так що вона черкала об воду, про щось загадкове збирався сказати Паша. — Сьогодні вранці я нарешті з допомогою Чебурашки полагодив акумулятор. Як говорив мій покійний татусь: закладені вуха почули. Я прийняв кілька радіопрограм. Навіть одну передачу з Бомбея. Запрошую вас, брачо, разом послухати, що діється на білому світі.
— Неодмінно прийдемо, — пообіцяли ми.
З тих пір, як ми залишили Бунут, на ньому нічого не змінилося. От тільки ще дужче розрослися після тропічних злив кущі. Стежка, яку ми протоптали від дерева з човном до лагуни, заросла, і її зовсім не було видно. Довелося прокладати іншу.
— Ого! — сплеснув я в долоні, глянувши на колись споруджені нами дерев'яні рейки. — Здається, вони проросли в землю.
— А й справді, закучерявилися, — озвався Кім Михайлович.
Від землі до розлогої сідловини, на якій трималася наша лакана, по рейках урізнобіч стирчали тоненькі зеленаві галузки.
Їх уже почали обплутувати в'юнисті ліани, що повзли все вище й вище, нагадуючи огидних сіро-зелених гадюк.
Пізно ми задумали спускати лакану. Виявляється, король збирався теж її знімати з дерева. Ще б пак — на дурничку придбати такого човна!
Нічого, Володарю, подумав я. Ми знімемо самі. Ти гостриш на наш човен зуби. Ну, що ж — гостри. Якщо нас забере з атола який-небудь корабель, то плавай собі на тій лакані. А якщо ні шхуни, ні корабля не буде? Що тоді? Тоді постараємося знову, як і з Носі Мазави, вийти — будь що буде! — в океан.
Зондські острови лежать десь поряд. А на них — міста й порти Індонезії. Звідти ми вже якось та доберемося додому.
Та… Цього разу лакану врятувати не вдалося. Під час спуску вона зірвалася з канатів і, вдарившись об землю, розбилася. На цурки.
— От нещастя, — цмокнув я язиком.
— Треба було її міцніше кріпити, — бідкався й Кім Михайлович. — Ну, та що тепер говорити.
Тубільці були розчаровані теж.
Човни, на яких ми припливли на Бунут, стояли біля лагуни. Це недалеко звідси. І ми попросили Павла разом з нами завітати на північний мис, де чорніли рештки загадкових споруд, а звідти вже узбережжям вийти до лагуни.