Слід «Баракуди»
Шрифт:
— Скажи мені, чужинцю: ти бачив у моєму царстві хоч одну мавпу, яка була б не білого кольору?
Оро-Була зізнався, що таких не стрічав.
— Отож-бо! — витер носовичком спітніле чоло Кроль-Гризла. — А раніше такі були. Були та загули! — і він якось хижо засміявся, від чого губи потоншали, стали схожі на п'явки. — Навіть братів своїх ми не жаліємо, коли вони раптом виявляються не нашої масті. Через це й примножуємо своє багатство, — додав. — Хапун-гаман! — сказав на прощання, що означало: — До скорого побачення!
Майстри на чолі з Дампу Аванг [57]
Зрозумівши, що перед ним чоловік, який мріє розбагатіти, мавпячий король Кроль-Гризла сказав йому, що розбагатіти можна легше легкого — потрібна лише жертва. І порадив Оро-Булі, щоб той засмажив своїх братів — Сяна й Тука — і приніс їх у жертву злим демонам.
Повернувшись додому, Оро-Була так і зробив. І сталося диво: замість хижки, в якій він жив, виріс багатоярусний палац, а замість невеличкої плантації — ліс кокосових пальм. Людей на острові не стало — де не візьмись, з'явилися мавпи.
57
Майстер кораблів, про якого часто згадується в казках і легендах тубільців атола Хібоко та островів Зондського архіпелагу.
Минули літа. Колись: квітучий, багатолюдний острів занепав. Крім Оро-Була та ще прийшлих мавп, на ньому нікого не було. Кокосові пальми потрощила буря. Раніше родючі, розчищені від хащ землі поглинули джунглі. Джунглі й джунглі, де, перескакуючи з гілки на гілку, шугали довгохвості нероби.
Мисливці з сусідніх островів рідко сюди припливали. Та одного разу, відвідавши колишнє Царство Кокосових Пальм, побачили: худий, знесилений чоловік, на якому лишилися кістки і шкіра, сидів у гущавині, біля гонга й, ледь вдаряючи по ньому дерев'яним цурпалком, ридав. На звуки ті зліталися демони й, гострими бамбуковими скалками ранячи і без того зранене тіло, починали його мучити.
Ось яка доля спіткала людину, що, послухавши мавп, засліплена наживою, принесла в жертву рідних братів…»
Старий тубілець розповідав, а ми, затамувавши подих, слухали його оповідь. Нас мимохіть охоплював жах. Ридання й крики дедалі ближчали.
— То стогне Оро-Була, якого обсіли злі духи, — вслухаючись у розпанахану зойками тишу, мовив Матик-Матик.
Цілу ніч не давав нам спати стогін необачного Оро-Були. Джунглі лякали й гнітили душу. Бо темрява породжує страх. Коли ж спалахнуло на сході, морок розсіявся й криків не стало.
Ліс ніби повеселішав.
Зібравши пожитки, ми полізли на скелю, де сини Матик-Матика звечора поставили сильця.
Карнизи були круті. Кожного разу, щоб просунутися вперед, треба було підтягатись на руках.
Мені ці скелі нагадали Голову Дракона, на якій ми і піднімалися й опускалися в прірву.
Голова Дракона… А добре ми її тоді потрясли! — майнув спогад. Містер Бетлер, Осел, Єрваз, інші душогуби знайшли у ній могилу.
Ця мимовільна згадка мене ніби збадьорила, додала сил. Значить, ми дещо та зробили! І водночас стало сумно. Загибель пілота нашого батискафа Данила Гнатовича, смерть Чанга… Та ми й самі чимало натерпілися, і невідомо, скільки ще доведеться поневірятися на чужині.
Карнизи невдовзі перейшли в майже суцільну стіну, на якій тулилися густі чагарі. Нам на неї і треба було вибратися.
Навчений — і наляканий! — падінням у басейн зі схилів Драконячої Голови, я, перш ніж хапатися за гілку, пробував її на міцність. А переконавшись, що вона втримує, підтягувався.
Та ось і плато, на якому Маве й Куде поставили петлі. Звідусюди воно оточене горами й урвищами. На ньому в гущавині лісів і гніздилися дикі голуби.
Петлі з рисовою приманкою та зіткані з пальмової кори тенета, розставлені поміж дерев, були не зрушені — птахи до них, мабуть, і не наближалися. Отже, старання тубільців марне. І Матик-Матик спересердя цвиркнув пережованим, червоним, мов кров, бетелем.
— Макітро! — сказав, себто: ходімо далі!
І ми пішли.
Зазнавши невдачі з своїми хитромудрими петлями й сильцями, тубільці вирішили спробувати інше, те, що вони робили завжди: непомітно підкрастися до галявини, де воркували птахи, й кинути на них сіті. Це трохи нагадувало полювання на тетеревів, коли ті самозакохано токують, не чуючи, як до них наближається мисливець.
Десь поряд почувся сріблястий, ніби грали на флейті, голос. До нього приєдналися інші голоси. То воркували високогірні хібокські голуби.
Ми лишалися під скелею, а сини Матик-Матика, схопившись за гілля, полізли вгору. Вони обережно наблизилися до токовища, й там почувся шурхіт і лопотіння пташиних крил та потривожений жалібний писк.
Ажурний кошик, ковзнувши по листю, упав нам до ніг. У ньому, як риба в сітях, билося кілька білогрудих, завбільшки як шпаки, голубів.
Ось які ви, невловимі птахи, що вас пожирає король та злі острівні демони! Сизі, з переливистою позолотою на спині й крилах, голуби справді були казкові. Голову їх увінчував такий же золотий, високий, як в одуда, чубчик.
Птахи билися і ще більше заплутувалися в мереживі кошика. Тонкі пута страшніші від ланцюгів — вибратися з них не можна.
Маве й Куде спустилися вниз — робити там уже нічого: наполохані птахи розлетілися. В руках у тубільців були порожні сіті.
Поки не настала спека, під час якої голуби ховаються в гнізда, треба шукати інше токовище. І ми, лишивши плато, спустилися в улоговину.
Вузьким шрамом лежала вона серед гір, утворюючи глибокий жолоб, на дні якого, мов зуби дракона, стирчали скелі.
Матик-Матик та його сини уже полювали, знають місцевість.
Та лихо очікує скрізь…
У кошиках було вже повно птахів, коли Маве вирішив ще раз піднятися на найвищу вершину.
Сріблясті флейти змовкли. Почулося знайоме лопотіння між листям. Тиша. І раптом її пронизав крик, а згори посипалося каміння.
Лавина нищила все на своєму шляху, ламала, зчухрувала дерева. Русло її пролягло за кілька кроків від нас, і в обличчя війнуло сухою пилюгою.
Це був гірський обвал. Він так же раптово припинився, як і виник.