Слід веде до моря
Шрифт:
Після обіду Юрко знову довго сидів біля вікна над розгорнутою книжкою, але читати не міг.
Думки все тісніше і тісніше обступали його, мов чорні хмари.
Що робити? З ким порадитись? Із Сергієм або з Мартою? Це єдині близькі друзі… Та що вони можуть порадити? І як він їм відкриється, як розповість про такі важкі й малозрозумілі стосунки між батьками?.. Ні, вони нічого не повинні знати! Їм — жодного слова про це!
Тоді — кому ж? Хто підкаже, як бути?
Він перебирав у пам'яті знайомих, але ні на кому не міг зупинитися, — ні тьотя Леся, мати Сергія, ні Мартин батько не підходили для цього, бо від них і Марта і Сергій могли коли-небудь дізнатися про цю історію…
Стій! А що коли піти до Степана Бенедиктовича?
Перед очима сплив образ старого сивого вчителя. Ось кому все можна сказати, від кого можна почути розумну пораду!.. Безперечно, тільки до нього! І як він раніше не подумав?
Зірвався з місця і кинувся до дверей,
— Ти куди? — спитала з кухні мати.
Але Юрко вже не чув її слів. Як вихор, вилетів з квартири і швидко помчав по сходах униз…
ДВІ ЗУСТРІЧІ
І треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер — досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся!
— Юрко? Ти до мене? Салют! — Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: — Є геніальна ідея!
Юрко іронічно усміхнувся.
— Ну, вже й геніальна!
Сергій ображено шморгнув носом.
— Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!
Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.
— Ну, слухаю… Кажи!
Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.
— А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?
— Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?
— Ну, як — куди? По морю, звичайно…
— І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.
— Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?
Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!
— А якщо Марта не захоче?
— Ну, сказав! Я Марту знаю!..
— А якщо батько не дасть човна?
Сергій засопів носом.
— Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!
— Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!
— Тоді ходімо до Марти на переговори!
— Так відразу?
— А чого ж відкладати?
— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.
Сергій трохи подумав. Потім погодився.
— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?
— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.
Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.
Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.
— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?
— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.
Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.
— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?
— Ні.
— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?
— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…
Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.
— Кажи — чого? Я слухаю.
Юрко почервонів, не знаючи, як почати.
— Порадитись прийшов.
— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.
— Але це секрет.
— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.
Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:
— Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…
— Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.
— Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.
Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.
Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.
— Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…
Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.
— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?
— Про це не було мови.
— Де батько живе?
— У порту Новому. Вулиця Полтавська…