Слід веде до моря
Шрифт:
Але вчені не приїхали. Потелефонували, що будуть за день, тобто тридцять першого серпня. Розчарований Юрко втішав себе тим, що ждати недовго, що завтрашній день промайне швидко і він дістане відповіді на всі запитання. І добре, що це не першого вересня, коли доведеться сидіти на уроках!.. Дома його ждала велика несподіванка.
Відімкнувши двері, не зразу второпав, що в квартирі щось змінилося. Вона була обставлена новими меблями.
Посеред кімнати, за столом, сиділа мати.
Постать її була якась знічена, а байдужий погляд стомлено ковзав по підлозі.
— Мамочко! Ти хвора?
— Що це все означає? — замість відповіді, запитала мати.
Юрко розгублено оглянувся довкола.
— Н-не знаю…
— Як не знаєш?
— Це у мою відсутність батько привіз… — зовсім тихо проказав Юрко.
— Як же він посмів? Після всього, що сталося! — мати рвучко підвелася. — Ти віддав йому його подарунок?
Юрко підійшов і обняв її.
— Мамочко, рідна моя, заспокойся. Це тобі на день народження. І не батько, а я, тобто… це за мої гроші… — плутано пояснював він, сам все більше хвилюючись.
— Які твої гроші? Де вони взялися?
— Це ті гроші, що батько присилав на мене і яких ти через свою гордість не хотіла брати. Тож вважай, що це мій подарунок. Ти не можеш відмовитись від нього…
— Ось як ти говориш!
— А що ж — я вже дорослий! — з викликом сказав Юрко, бо в материних словах йому вчулася прихована іронія.
Мати раптом засмучено усміхнулась, від чого її обличчя стало враз добрим і красивим, і обняла його.
— Любий мій сину! Дорослий мій! А я все думаю, що ти маленький у мене…
— Думаєш!.. — буркнув Юрко, але вже лагідніше. — І ні в чому не зважаєш на мене. Ніби я й справді маленький. А мені вже чотирнадцять років!
Мати знову усміхнулась і поцілувала його в лоб.
— Ну, гаразд, гаразд! Я вже так не думаю. Однак ти ростеш у мене впертий, як твій батько…
— І зовсім батько не упертий, він добрий. Ми з ним зразу подружили. Він мене учитиме їздити на автомобілі…
— Он як!
— Мамо! — вигукнув Юрко. — Ну, чому ти думаєш тільки про себе! Чому гадаєш, що тільки тобі важко? А мені що? Легко?.. А батькові?..
На його очах показалися сльози. Мати вражено дивилася на зблідлого сина, ніби не вірила, що від нього чує такі слова. І їй уперше прийшла думка, що син і справді вже не дитина. І вона іншими очима подивилася на нього.
Уже тепер середнього зросту, він, безперечно ще підросте і буде високий. Плечі міцні, голова посаджена прямо, а на ній — каштановий чуб з мідним відблиском. Точно як у батька. Так схожий…
Вона зітхнула і підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Розчинила його. І раптом завмерла — на протилежному боці вулиці, на тротуарі, стояв Василь Романюта…
Їх розділяла прірва довжиною у дев'ять нелегких років, і, здавалося їй, не було на світі такої сили, яка б змусила її зробити перший крок до примирення.
— Василю, Василю, що ж ти наробив! — шепотіли її вуста, а очі затуманювалися слізьми.
А він стояв, схиливши голову і дивлячись вздовж вулиці, і не бачив її. Здається, такий же, як і раніш, кремезний, чубатий. Тільки плечі ніби трохи зсутулилися та скроні вкрилися ранньою сивизною. Мабуть, і йому нелегко далися ці дев'ять років.
Вона здригнулася: підійшов Юрко і став поряд з нею.
— Батько?! — вирвалося у нього, і в тому вигукові вчувалися і радість, і здивування.
Василь Петрович швидко підвів голову і знайшов їхнє вікно на другому поверсі. По тому, як він безпомилково відшукав його, можна було здогадатися, що, мабуть, не раз підходив сюди і подовгу дивився на нього.
Юркові здалося, що в його очах зблиснула сльоза.
Василь Петрович якось розгублено усміхнувся і помахав вітально рукою.
Юрко теж помахав.
Тільки мама не ворухнулась. Стояла бліда, мовчазна, міцно стуливши губи. І по її щоках текли сльози.
— Мамочко, я піду до нього, — прошепотів Юрко, потискуючи на підвіконні материну руку. — Ну?
Вона повернулась, довго дивилась, мов не розуміла його слів, потім сказала:
— Іди.
Юрко радісно крутнувся на одній нозі, грюкнув дверима і помчав униз по сірих цементних сходах…
ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ
В новому костюмі, підстрижений, з червоними гвоздиками в руці, Юрко рано вийшов з дому і швидко пішов вулицею Космонавтів.
Він поспішав. І не тому, що запізнювався, а тому, що робив чималий гак. На те у нього свої причини.
На розі Лугової і Першотравневої, біля кіоска, він зупинився і глянув уздовж Лугової.
Невже пройшла?
Серце його билося прискорено. Навіть руки спітніли від хвилювання.
Вулицями, поодинці й групками, йшли учні. Коли Юрко впізнавав знайомих, то миттю ховався за кіоск і ждав там, поки вони пройдуть.
Так він, нетерпляче визираючи з-за кіоска, простояв хвилин п'ятнадцять, аж поки не побачив вдалині знайому постать.
То була Марта.
Йшла вона, як завжди, швидко, і далеко чувся стукіт її туфельок. В руці — новенький портфелик.