Сліди СС
Шрифт:
Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислухався.
— Одне з наших невідкладних завдань, — Шліхтінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, — так, одне з невідкладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військовослужбовець схильний підтримувати НДП. Два генерали й п’ять полковників вступили до партії, це — перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справжньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офіцери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!
— Стоятимуть! — стукнув кулаком по столу опецьок. — Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!
— Браво, Радке! — Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. — Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бундестагу. Маємо реальну можливість провести до федерального парламенту спочатку п’ятдесят — шістдесят депутатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!
Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагався вивідати в нього, яка сума лежить на шифрованому рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона — законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого початку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:
— На яку суму розраховуєте ви особисто?
Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдовувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим носом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:
— Не менше трьох мільйонів марок!
“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього засідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони вилетять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…
Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріскотіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Вони б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.
Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…
У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг запитав:
— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годиться, насправді йому наплювати на Карлові враження.
Ще дві—три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позбавила волі.
Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потребував його відповіді.
— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я замовив квитки.
— П’ять?
— Так. До речі, для чого вам п’ятий?
— З нами полетить ще дівчина.
Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого пояснювати.
Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися трохи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче повертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповідала, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Корона” — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.
Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швейцарію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.
Шліхтінг зрозумів його погляд.
— Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.
Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на переднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у переговорну трубку:
— Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.
Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.
Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:
— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.
Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бункери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчується маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.
Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з однаковими апетитами.
Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.
Хоча такі не схаменуться.
Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи тверезий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки таксі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врізався в транспортний потік одразу за ним — їх розділяли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаючи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюнтер не випустив таксі з поля зору.