Сліди СС
Шрифт:
За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче — гострота вражень давно вже притупилася, — неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.
Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:
— Так, він був комендантом табору смерті.
Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського — втупився у Сергія вологими очима й запитав:
— Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю — що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? — обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.
— Що ж тут смішного?
— Звичайно… звичайно… — Гартенфельд витяг із простого диктового ящика картонну картку, помахав нею в повітрі. — Оце Ангель… — мовив, наче картка і справді уособлювала людину. — Мене попередили, що ви цікавитиметеся цією персоною, і я трохи підготувався. Але одразу мушу вас трохи розчарувати, бо, хоч як дивно, Ангелеві вдалося спритно замести сліди, адже про його загибель свідчать факти, на перший погляд, неспростовні. Мені дуже приємно зустрітися з вами, гер Дубровський, щоб обговорити всі аспекти, зв'язані з Ангелем, і, можливо, пролити хоч трохи світла на цю історію…
Сергій сидів мовчки, не перебиваючи. Відчував, що цей потік слів — чи звичка, чи якась захисна реакція: часто люди обплутують вас словами, намагаючись створити навколо співбесідника прозору, але міцну оболонку; самі ж у цей час приглядаються до вас, і зрештою ця оболонка або міцнішає, або зникає непомітно — залежно від того, порозумілися ви чи ні. А Гартенфельд продовжував:
— Відомо, що в офіціальній пресі Німеччини надруковане повідомлення про загибель гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля під час бомбардування польського містечка радянськими літаками. Все відповідає істині. Справді, в той час у містечку дислокувалася велика танкова частина, по якій і нанесли бомбовий удар ваші співвітчизники.
— Я пам'ятаю той ранок, — ствердив Сергій. — Містечко бомбили мало не цілу годину. Багато хто з в'язнів молив бога, аби зачепило і нас: смерть, то смерть, її ніхто не лякався, але під час бомбардування можна було і втекти…
— Бомба вибухнула за кілька метрів від машини коменданта табору, коли він повертався з містечка, — вів далі Гартенфельд. — От, прошу вас, навіть документальне підтвердження цього факту, — поклав перед Дубровським вирізку з газети. — Фото зроблено одразу після нальоту. Машина колесами догори, видно номери, бачите? Воронка і навіть труп. Спотворений, звичайно, та що вдієш, вибух бомби, це не дитяча забавка. Власне кажучи, нема підстав для сумнівів у тому, що все це — натуральне. Ваші війська тільки-но увійшли в Польщу, і більшість німців ще не усвідомила невідворотності поразки. Есесівці ще не замітали слідів, і факт смерті Ангеля ні в кого не викликав жодної підозри — ні в нас, ні в них. Гауптштурмфюрера, так би мовити, списали. Прізвище його називали на Нюрнберзькому процесі, але що вдієш — з мертвого нічого не візьмеш. Судили наступника Ангеля, і ви знаєте… — зробив красномовний жест біля шиї. — Все це було настільки доказово, що мені й на мить не спадало на думку покопатися в тій історії. Правда, був один факт… Вивчаючи архівні матеріали, пов'язані з виготовленням фальшивих фунтів стерлінгів, я наштовхнувся на свідчення про те, що зв'язок між Штайнбауером — звичайно, ви чули це прізвище? — і його італійськими агентами по збуту фальшивих фунтів здійснювала, людина, яка зовні була дуже схожа на Франца Ангеля. Але я не надав цьому значення: мабуть, в кожної людині десь існує двійник… До того ж, на жаль, гауптштурмфюрер був чи дуже скритний, чи винятково передбачливий, — навіть у мене нема жодної його фотографії.
Дубровський дістав із бумажника фото, поклав перед Гартенфельдом.
— Ліквідуємо цю прогалину. Знімок зроблено три тижні тому в Танжері.
Гартенфельд схопив фото так, як дитина хапає нову іграшку.
— Невже три тижні тому? — вигукнув розпачливо. — Господи, які ми всі тупоголові осли! — Але раптом кинув фото на стіл. — Ви впевнені, що це — Ангель? Де гарантії?
— Гарантія — це я… — дозволив собі жарт Сергій. — Я бачив гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля в таборі гак близько, як бачу зараз вас, а три тижні тому ми вистежили його в Танжері… Коли ж додати ще цей документ, — подав Гартенфельдові фотокопію листа Генрієтти, — то доказів буде досить…
— Ого! — тільки й мовив Гартенфельд, ознайомившись із листом. — Але чим я можу бути вам корисним? Ви знаєте більше за мене.
— Зараз Франц Ангель в Австрії…
— Не може бути!
— По його слідах іде Інтерпол.
— При чому тут Інтерпол? — не зрозумів Гартенфельд. — Карна поліція, коли заходить мова про військових злочинців, завжди умиває руки…
— Маємо особливий випадок. — Дубровський коротко розповів про те, як вони натрапили на слід Ангеля й Грейта і як спритно вислизнули злочинці.
Помовчали.
— Поки ми з вами тут розмовляємо, — нарешті мовив Гартенфельд, — ваш комісар міг уже заарештувати Ангеля. Але ми не дозволимо судити його як карного злочинця. Ми піднімемо на ноги всю ліву пресу світу — Ангель заслужив зашморг, і ми мусимо добитись, що. б його повісили!
— Вони можуть знов обвести поліцію навколо пальця, — заперечив Дубровський.
— Можуть… — погодився Гартенфельд. Хотів додати щось, та раптом якась нова думка сяйнула в нього — роздратовано посмикав себе за кінчик носа і запитав у Сергія: — Ви впевнені, що вони полюють на австрійських дівчат?.. Навряд… В Австрії це робити значно важче, ніж там… у Франції чи Італії… У нас жінки більше зайняті у виробництві, та й взагалі — побутові умови, склад характеру австріячок… Усе це — додаткові перешкоди, а такі вовки, як Ангель і Грейт, безумовно, зважають на все і плетуть свої сіті там, де зручніше. Отже, востаннє ви бачили їх у Танжері, і втекли вони від вас на французькому військовому судні… Так, так… Від Марокко до Іспанії — один крок, а оберштурмбанфюрер СС Роберт Штайнбауер, колишній шеф Ангеля, зараз мешкає в Мадріді… Цікавий збіг обставин, гер Дубровський. Як ви вважаєте?
Забачивши будівлі Якобсдорфа, Кноль зупинив «крайслер» під гіллястою яблунею, що росла на узбіччі.
Бонне вийшов із машини, кілька разів присів, розминаючись, зірвав зеленкувате яблуко, надкусив і викинув. Перехопивши невдоволений погляд інспектора, підморгнув йому, але виправдовуватися не став. Певно, у них зовсім різні погляди на це кисле яблуко, і навряд чи він доведе сповненому усіх чеснот інспекторові, що іноді можна отак плюнути на всі звички й традиції і вкусити недозволеного плода.
— Хелло, фройляйн! — покликав Розмарі. — Чи не хочете подихати свіжим повітрям?
Дівчина не відповіла. Забилася в куток і сиділа, похнюпившись. Мабуть, лише тепер збагнула, в яку халепу вскочила, і картала себе.
Кноль вказав комісарові на чорну машину, що перевалила через горбок за полем.
— Наш!..
Поліцейський «форд» ішов на великій швидкості, піднявши цілу хмару пилюки. Загальмував поруч з «крайслером». Загрюкали дверцята, і четверо поліцейських у цивільному вискочили з машини.
Бонне, не звертаючи уваги на те, що бруднить піджак, сперся на крило «форда». Кноль не вийшов з «крайслера», лише відчинив дверцята і спустив ноги на землю.
Бонне пояснив:
— Ангель і Грейт мешкають в Якобсдорфі, Зеештрассе, сімнадцять. Фройляйн, — кивнув на Розмарі, — поки ми їхали, розповіла, що це — двоповерховий особняк, відгороджений з тилу парканом. За ним садиба, що виходить на іншу вулицю.
— Перекрити відхід з тилу, — зрозумів сержант з «форда». — А ви братимете їх…