Славка
Шрифт:
Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так — я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, — вгатить кулаком мене!
Отак — ГУП! — (це він знову вдарився у двері).
Що Господь як поставив — жодна людина не зрушить.
І от Господь його за двері поставив. І він — та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.
Я
— Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.
— Ти?
— До нього треба підійти і поговорити.
— Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.
— Так я і боюся, але цим не зарадиш.
Жена промовчала.
Я кажу:
— Щось у ньому є від того Чудовиська!
— Якого?
— Ну, того, що Красуня і Чудовисько.
Жена здивувалася. До неї не дійшло.
Вона засипала сливи із миски у бутель.
Я ж почалапала до хлопця.
Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.
І я підійшла до нього усміхнена.
Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.
Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.
Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» — і поцілувала.
Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах — хрест — навхрест — аж проступила кров.
Я скрикнула від болю, а він закричав:
— АААА-А!
І знову розвернувся до колеса.
Коли справжні речі торкаються нас — їхні доторки виразні.
Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу — хитав у воді яблучний качан.
КИРЕЯ
Я іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.
— Чуєш, хтось іде?
— Ні.
— Та іде хтось!
— Ш-ш. Хтось дряпається.
— Що?
Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:
— О! Тут дівки!
Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.
— Дві дівки!
— Ага. Одна і втора.
— Обидві.
Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній — ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:
— Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!
І
Чорт забирай, вони потягли!
Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене — більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.
Лілька обтрусила з куртки землю і почала говорити так важно, ніби розказувала вірша:
— Ми по вопросу клада. Тут замість вас мусили би бути зариті скарби. А ви ж, мабуть, мертві, які тут були заховані. Не маючи до вас претензій, ми хотіли би продовжити нашу копательську роботу.
Створіння перезирнулись. Сірі, схожі на ящірок.
Один тихо вимовив:
— Навіть не знаю, що тут сказать, — задумавсь і закусив верхню губу.
Інший наморщив лоба і, замислившись, опустив руку із чайничком. Із носика заструменіло молоко. Дивні чуваки не зважали на це. І стояли, і думали далі.
Ліля підійшла, підставила палець під струмінь і облизала його.
— Солодке молоко!
Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:
— Так, може, ходімо?
— Ходімо!
Вони розвернулися і пішли.
Лілька подивилася їм услід і сказала:
— Мені тут подобається. Тут прикольно.
І тоді я зрозуміла, що відбулося!
— Це — чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…
Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:
— Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.
Здаля почулися кроки.
По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі — сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій — коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.
Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.
На мене ж наділи коштовну зимову кирею із тисячі шматочків хутра різного звіра, гаптовану срібними нитками і золотими, рясно камінням розшиту, дуже важку і парку. Рукава її звисали аж до землі, і комір тис мені шию, і все тіло парилось і задихалося, і ми удвох не знали, що тепер робити, але серця наші раділи.
І я не могла ніяк повірити, що Господь послав-таки мені таке! І справа була не в киреї!
Щось таке!..
Невже ж Господь послав мені ось таке?!
Жінка сказала: