Слiди на плинфi
Шрифт:
Малий враз утратив усяку цiкавiсть до полонених татей i лють вiдпустила його.
Зовсiм забувши про обережнiсть, вийшов з укриття. В кiнцi стежки побачив вершника i коня на поводi. Попереду коней iшли троє.
Двоє дiвчат i простоволосий сутуловатий чоловiк.
Пiвнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присiв пiд крайньою вербою. I тiльки прихилившись спиною до стовбура, вiдчув бiль у лiвому боцi. Помацав у пазусi i побачив на пальцях густючу липку кров.
Вид кровi пройняв його крижаним жахом.
Якраз i дядько пригнав двох дiвчат i вимоклого перевiзника.
Побачивши, що з гонцем, Пiвень кинувся до малого.
– Ти?!!
– I торсав його за плечi, аж малий клацав зубами i гикав.
– Ти, дурню?!!
– Чоловiче!
– Заскиглив Гречин.
– Малий не винний! Це он той, проклятий, все!..
– Ага!..
– Вигукнув дядько.
– Зрозумiв! А цього за що ти змордував?!! За що?!!
– За що, за що?.. За те,..
– сонно проказав Пiвник, вмощуючись у високiй шовковистiй травi пiд деревом.
Нiщо не могло збадьорити Пiвника. Вiн спав.
Крiзь сон чув голосiння доньки перевiзника, плач служницi, стогони поранених, хрипке благання перевiзника.
Потiм був гуркiт, лайка Пiвня, благальнi голоси дiвчат. А за тим їхнi завивання й прокльони, крики, голосiння.
Наче пахло спаленим м'ясом.
Прокинувся Пiвник вже верхи на конi пiд вечiр, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Пiвник порахував коней. Дев'ять. Вiн з дядьком їхав на половiм печенiговi.
У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високiм коробi, на якихось шкiряних паках, пов'язаний, наче спiйманий вовк, скорчився Гречин. Вiн, скiльки мiг, вiдхилив лице вiд двох голiв людських - печенiгової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної кровi, наче смолою замазанi.
– Дядьку!
– Знов забила Пiвника пропасниця.
– Це ти чи я?!!
– Вiн сам себе погубив! Коли я звiльнив його з пут, вiн витяг з чобота рiзака i штрикнув мене в груди. Дурень! Я його вiдпускав, бо всi мене благали, а вiн хотiв мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!
– А тi?! А тi?!!
– Я їм вуха пообрiзав. Як у Письмi сказано: "Око за око, зуб за зуб'!
– А Онуфрiй казав менi, що треба пiдставити другу щоку, якщо тебе вдарили по однiй...
– Нехай мене Бог вибачить!
– тричi перехрестився Пiвень.
– Каюсь, забув, забув.
– А дiвкам теж?
– Нi, лише Ляху i сину перевiзника,
– А... А що тепер будемо робити?
– Як доїдемо до шляху великого - бiжи до своїх скоморохiв. Скажи їм, що дядьковi допомагав коней шукати...
– Дядьку, а як ти звiльнишся тепер? Ти ж Ляха не встерiг, виходить, ти його вiдпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.
– Ха-ха! Мене князь вiдкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраденi скарби.
– Ти бачив,
– Це княжий скарб. I не годиться нi менi, а нi тобi туди заглядати.
– I ти не подивишся?
– Нi, Пiвнику. Це майно нашого господина.
– Ой, а я так хотiв подивитись на княжi скарби! Так хотiв!!!
– Нi, Пiвнику. Нам цього не можна!
– Дай, я хоч на печатку подивлюсь!
– Дивись! Це нам з тобою можна.
Пiвник скочив з коня i видерся на колу.
Гречин лежав якраз на коробi, де печатки пiдвiшенi.
– Посунься!
– Не можу... Розв'яжiть мене,..
– заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле i пашiло жаром.
Пiвник напружився, вперся ногами в стiнку короба i зiштовхнув Гречина з мiсця.
Ось вони, важкi свинцевi печатки.
Покрутив у пальцях, потримав на долонi.
На однiм боцi був карбований чiткий княжий тризубець, на другiм боцi трохи зiм'ятий воїн зi списом у правицi i щитом при лiвiй нозi.
Тiнь впала на хлопчика.
Над ним височiв широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи такий широкий, м'язистий, грiзний навiть у своєму повстяному ковпаку.
Вiн вийняв з в'язанки товсту стрiлу i ткнув у вишкiренi зуби гiнцевої голови.
– Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.
– Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!
– Каже, щоб я його вiдвiз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що iншим не можна слухати... Навiть як вiн мене дурить, його ябедники замордують... Ну, подивився? Тепер бiжи! Оно вже шлях великий!..
– У мене немає нiчого. Дай хоч резану...
– Дурню! Звiдки у мене можуть бути грошi, коли я коней шукав i по вугiлля їздив?!
– Але ж ми взяли таку здобич!
– Здобич пiде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог вiддав нам ворогiв у руки. Я повинен за це вiддячити Боговi... Поспiшай! Скоро ворота зачинять. Бачиш - вже сонце сiдає?..
I Пiвник забiг на Подiл з останньою кiнською батовою. Вiн бiг i чув, як риплять спицi коловороту i поскрипує мiсток, пiдносячись над протокою Глибочицi.
Пiвника ледь не збили на землю Реп'ях та Хода. Реп'ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиiою крутився навколо нiг хлопця i все рохкав, рохкав без перерви.
Всi були при столi, i Пiвник розводив теревенi, як вiн допомагав дядьковi коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кровi.
– Так ти тепер до дядька пiдеш?
– Запитав канатоходець.
– Та якби... Дядько завтра кудись їде по камiнь... На Тетерiв десь... А з хлопами що менi робити? Я краще у вас буду.
– То будь, - ствердив похмурий бубонист, дядько Лютiв. Так що все було гаразд.
Тiльки от по трапезi гусляр сказав хлопчиковi своїм тихим голосом: