Слiди на плинфi
Шрифт:
Пiвник протер очi. Дверi вiдхиленi. I крiзь дверi, i крiзь вiкно вливалося холодне вологе повiтря.
Ще раз протер очi. Бiля лавки нiхто не стояв - всiх поборкав нестримний сон...
Потiм вiн нiколи так i не змiг усвiдомити, чому саме вiн пiшов нагору до Десятинної, а не до Iллiнської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видiння - коли воно добре - поскорiше збулось, а як погане - щоб не збулось.
Та дверi храму зачиненi. Занадто рано.
Тiльки на мокрi, мармуровi плити виповзли калiки.
Спочатку Пiвника потягло до їхньої iстобки. I знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це вiн полишив холопiв у бiдi, а сам по-зрадницькому втiк.
Вiд такого почуття вiн зовсiм знiтився, i вирiшив повернути до мiста.
Нараз подивився праворуч, де на схилi гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.
Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною наче жовтий риб'ячий зуб, i тiльки вгорi вiдходила на бiк могутня крива гiлка зелена. А вся крона, i друга половина, бiльша лежала внизу за багато саженiв вiд пня.
При основi уцiлiлої гiлки з розщепiв деревини наче визирав зелений горщик.
Не роздумуючи, Пiвник помчав по мокрiй травi, що холодом обпiкала ноги.
Обережно, щоб не поранитись об гострi пласти деревини, що стирчали лезами ножiв, полiз вiн угору.
Дряпався вгору поволi-волi.
Ось i гiлка. А в її основi тепер розкрилось дупло старе i вiд нього стирчали на всi боки велетенськi скалки деревини.
Зелений горщик був цiлiсiнький.
Пiвнику здалося, що вiн не дочекається, поки дiстанеться до землi i там вже розкриє горщик.
Тому вiн не став злазити, а отут, на рипучiй гiлцi, вiдколупав ножем просмолену затичку.
В обличчя йому бризнуло сонце, вiдбите вiд бiлих i жовтих кружалець монет, заiскрилось вогняним полиском камiнного намиста, засяяло на маленькiй блакитнiй оздобi, по якiй розпустило свої вибагливi вiття-вiзерунки Дерево Життя.
– Ось чого до мене приходив...
– уголос промовив Пiвник, та не скiнчив, бо не знав, як те видiння назвати.
– I не сказав менi, - зашепотiв хлопчик, розглядаючи самоцвiти i блакитну пiдвiску iз золотим Деревом, - що менi з цим усим робити?.. Ой, а я дурний!
– Майже прокричав Пiвник.
– Та це ж подарунок ковалевiй доньцi!
Тут вiн на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвiн. "До заутренi кличуть!"
Бовкали дзвони i в ближнiх церквах.
Не гаячи часу, Пiвник по частинах видлубав монети iз глечика i опустив за пазуху. Важим холодом вони вкололи шкiру живота та грудей.
Глечик, намисто i блакитну пiдвiску вiн поклав на дно розколотого дупла.
Йому так хотiлося роздивитись усi монети,
Але треба поспiшати! Пiвник просто бiг
Тiльки хто воно приходив напереденнi?
Той Бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось iз лiсових богiв? Але яка турбота лiсовим богам до понiвечених, упослiджених, покинутих усiма калiк? Нi, певно, що це таки був дядькiв Бог. I це вiн виказав Пiвнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жоднiй монетi немає знаку хреста, знаку нових богiв. А може, Пiвник просто не роздивився.
Малий не втримався i видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, i на ньому зблисли риски i позначки, наче шашелевi ходи на старiй дошцi.
В ротi у Пiвника пересохло, серце калатало, а у вухах всi бадьорi звуки суботнього ранку пiднеслись до такої сили, що здавалось,. навколо вчорашня буря гримить.
Сталося так, що коли Пiвник витяг першу монету i подав найближчому жебраковi, крiзь розчиненi врата храму вибухло врочисте "Алiлуйя, алiлуйя. алiлуйя!" - радiсне, врочисте i нестримне.
Ця мить поєднала i сонячнi променi, i ангельськi голоси хору, i радiсть вiд здатностi дарувати, дарувати iншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зiгрiв, освiтив, заполонив усе єство хлопчика.
Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.
Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.
Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою...
Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно - до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, - сiв на лавi. Розклiпив повiки - над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,
Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.
– Ой!
– Не втримався хлопчик.
– Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?
– Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.
– Все так. Тiльки годиться мене звати - отець. Отець Онуфрiй.
Пiвник подумав: "Та який ти менi отець? Ти просто попин.
– Їсти хочеш?
– Хочу.
– Треба вiдповiсти: "Так, мiй отче!" - Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто "отця", вирiшив за лiпше пiдкоритись.