Слiди на плинфi

Логвин Юрiй Григорович

Лишилась тiльки печенiзька шабля.

СРIБЛО ТА ЗЛАТО

Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.

А цей човен був набiрний. Основа всього - рiвний, як струна, дубовий киль - вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.

Малий

спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.

"Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки - пiвтори саженi "- подумав Пiвник.

Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!

I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.

– Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?

– Я не Горобчик, я - Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!

– Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.

– А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.

– Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi - тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, - поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк.
– Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.

– А коли ж ти, господине, воював?

– Ти на цi позначки, горобчику, дивишся?
– Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя.
– Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...

– А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?

– Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?

– Так... Одначе кiнь печенiзький!

– А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?

– Дядько,..
– протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.

Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.

I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.

– Дядьку, що ти робиш?
– Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю.
– Постав шаблю! Постав шаблю!!!
– Шепотiв йому згори хлопчик.

– Цить! Чим зiтну голови татям?
– Процiдив крiзь стиснутi зуби.

Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.

Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось

лiтнього воїна.

Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.

Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?

Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.

– А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!

– Я на твоєму вороному поїду по опеньки!
– Злостиво просичав дядько.

– Як так, то зводимо!

Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.

Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.

За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.

Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.

Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.

Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.

Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.

– Бiда! Помагайте, люди добрi!
– Заволав дядько Пiвень.

I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.

Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.

Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.

Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.

– Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.

– Звiдки в тебе цей огир?
– Спитав старий iз золотою гривною на шиї.

– I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.

– То це, значить, ти полонив печенiзького витязя?
– Подав голос великий князь.

– Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.

– Молодець!.. Iване, - Кивнув головою назад великий князь.
– Дай йому ногату за печенiга, за витязя!
– А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною.
– I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся!
– Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.