Слiди на плинфi
Шрифт:
– Ти звiдки?
– Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.
– Звiдтiля!
– Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.
– Не бреши, ти не киянин!
– Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.
– То ви княжi холопи?
– Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...
– А кiнь не ваший? Боярський?
– Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.
– Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових
– Дивiться, щоб татi його не звели!
– Чого мають звести?
– Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.
– Який вiн iз себе, той Гречин?
– Схитрував Пiвник.
– Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...
– А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.
– Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника.
– I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
– Якого Анастаса?
– Так само тихо спитав Пiвник.
– Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...
– I звiдки ти все знаєш?!
– Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .
– Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
– Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!
– А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
– Можна... Тiльки що ти менi даси?
– Ножа!
– I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.
– Давай ножа i завтра приходь
– Е, нi! Спочатку навчи.
– Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?
– Пiвником! А тебе?
– Лютом мене звати... Дивись, дивись!
– Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...
По
Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.
– У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.
Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.
Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору
Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.
Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.
Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.
Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.
– Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.
– Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..
– Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...
– Тої, що сiла на мiлину?
– Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так - дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю...
– Хiба таке може бути?!
– Затремтiв хлопчик.
– Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов'язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!
– А ти? Я з тобою! Я допоможу!..
– Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш... Iди з Богом!..
Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.
Пiвник усе зробив, як наказав дядько - огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп"яха забрав iз робочого подвiр"я.
Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев'янiм держаку.
– Гей, Пiвнику!
– Першим примiтив знайомого малий скоморох.
– Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!
– А старшi що?
– Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..
Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай iде.
Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп"яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.
Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.