Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)
Шрифт:
– То як, Лазаре, домовились?
– А що я можу сказати...
– Щось та скажеш.
– Та нiчого такого я не знаю...
– А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!
Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
– Твос постання з мертвих, - неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити
– Вiльно вам жартувати...
– Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло - побавитись. Хто з нею лишень не розважався... Iнша справа - оповiдь живого мерця!
Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади - на виду. Веселий Герман отетерiв.
– О!
– все ж спромiгся вiн.
– Про неу помовка, а вона вже тут!
– Це не Марiя, - остерiг його Лазар.
– А хто ж?
– ще бiльше здивувався Герман.
– Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...
– А що? Як старша, то гiрша?
– бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.
Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж - з бiсенятами.
– Таж тут цiлий квiтник з красунь!
– проголосив вiн.
– Гарем, який охороняс монстр з того свiту!
Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:
– До тебе теж Iсус пiдбивався?
– А з чого ти узяв?
– грайливо вiдказала вона.
– Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!
Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:
– А хоч би й так, тобi що за клопiт?
– Ревнощi гризуть!
– не губився рудань.
– Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?
– Усе пiзнасться в порiвняннi, - загадково вiдповiла Марфа.
– Ха!
– зрадiв Герман.
– Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.
– А ти веселий хлопець... Як звати?
– Герман! А ти замiжня?
– Та де...
– Чому ж? Така вродлива...
– Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми - бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.
– А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?
– Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!
– Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?
– Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...
Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду - майбутнiх свiдкiв Кайафи.
Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:
– Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...
"Ну от i все!
– подумки зазначив Веселий Герман.
– Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."
– Марфо, - сказав уголос, - я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.
– А для чого?
– лукаво запитала вона.
– Для суто наукових дослiджень...
– Це ж яких?
– засмiялася вона.
– Порiвняльних...
– А не вiдмовишся потiм? Ти - на конi, а менi йти пiшки...
– I не сором тобi?
– раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.
– А чого соромитись, коли замiж не беруть?
– вiдмахнула його докiр Марфа.
– Ну й розбестились сестрички!
– розбурхався Лазар.
– Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?
– А ти помовч, живий трупе!
– суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi - час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?
– А ти чекатимеш?
– Ще б пак!
Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:
– Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...
– Та я вiд народження тупак!
– гаряче запевнив уу рудань.
– Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...
– З Вiфанiу мимо ррусалима?
– вразився Герман.
– Ото проходочка...
– А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...
– Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...
– Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?
– А що, прийшла б з коханцем?
– Нi, з тобою неможливо розмовляти!
– Подекуди траплясться...
– А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала - тобi цiкаво...