Смерть малороса або ніч перед трійцею
Шрифт:
Отак як були, посеред полів, зупинилися, розвернули машину і гайда знову у село! Гнали так, що за три хвилини вже були під садибою братів Гордієнків, яку вони разом побудували так, щоб у Саньки був окремий вхід, а у Серьоги окремий. Бо у Серьоги вже троє дітей, дружина те та се, а малий Санька парубкує, так щоб не заважав гуляючи.
А Санька, незважаючи на ту пізню пору, і не спав. Дрімав собі, одним оком в телевізор втупившись, де фільм про Голодомор показували «Жовтий князь».
Як побачив фари, та почув гальма, то враз очуняв, а як застукали у двері, то пішов і відкрив. Бачить друзі — Колька Малуха та Вадік Довганюк стоять перелякані та починають якусь пургу
Пішли розбиратися. А й справді — лежить у машині лисий, голий хлоп, із жопи кров ллється, так, що вже калюжа така пристойна натекла, трусить його усього, а воно падло й каже, що він пожартував, і усю ту історію із сестрою і братами вигадав, бо не знав, що оті люди в машині Сашка Гордієнка друзями виявляться, а пляшку ту він сам собі у жопу запхав, бо якийсь там масаж робив. Короче, пурга така, що йоб його мать! Гуморист, бля, Євгеній Пєтросян!
Хлопці і питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже мєнтам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?
Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає — краще спить!
Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його — рятуй! Хуюшки!
Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «пєтух» він і в Афрікє «пєтух»!
Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!
Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря, собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!
Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові і він застогнав.
«Пестощі» вмить припинилися і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.
То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував з «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину від якої струмував знайомий запах. Це, здається був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.
«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»
Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.
«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.
Земля пахла, м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.
«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!
Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав, і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!
«01 666 КВ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того, жаху, який почав з ним коїтись тоді, коли три найлютіших «плисецьких» чорти у саму темну пору доби, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли кинувши його помирати серед безмежних українських полів, на простій битій дорозі.
Останнім зусиллям волі витягши з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.
«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кровію його покаянна молитва. — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє і я буду вічним твоїм боржником Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу, я поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього Сатану і плачучи припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»