Смерть малороса або ніч перед трійцею
Шрифт:
От до нього схиляється якийсь, певне місцевий, лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко… Каже: «Мертвий!»
«Та який же ж я мертвий! От він я живий-живесенький!» — так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує…
«Так що з ним робити? — питають санітари…
«Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось…» — і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесиковим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців.
Так збулася
Проте що це? Хто це?
Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти його у пекло.
І в ту ж мить переливчастим дзвоном заливаються куранти на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Врата Неба і в невгасимому сяйві Любові, під співи янголів і херувимів, що прославляють Святе Ім'я Його, посходить на престол в усій своїй Величі Ісус Христос Син Божий, щоб воз'єднавшися навіки із Отцем Своїм Небесним і Святим Духом, правити у цьому світі довіки!
І завмирає лапа чорта! І Божий янгол вже теж простягає руку до Лесикової душі…
І раптом каже один з лікарів, вказуючи на безживне Лесикове тіло під парканом: «Подивіться, він, наче, дихає… Чи здалося?»
«Так, може, в реанімацію?..»
Німа сцена. Увесь світ завмер у чеканні.
Гоа. Індія. 16–27 жовтня 2012 року.
Замість післямови
Оце, як дописав, то заліз у свій «айфон» подивитися, що ж то насправді означає прислів'я «в огороді бузина, а в Києві — дядько». Один з коментарів з сайту italki.comмене «поклав на лопатки». Навожу мовою оригіналу:
«Мы используем это выражение, когда хотим сказать собеседнику, что в его рассказах не стыкуются конец и начало. Например, если человек говорит: «Я к Болгарам уезжаю в Будапешт» — мы то знаем, что тут что-то не совпадает, т. к. в Будапеште, живут венгры, а не болгары. В общем, это выражение используется, когда мы не понимаем, что за путаница в голове у нашего собеседника и указываем ему на это».
А от ще один прекрасний коментар на тему з сайту poezia.ru. Пише Ігор Бистров:
« В огороде бузина, а в Киеве дядька…» Так мы характеризуем логически несвязную, бестолковую речь человека. Между тем, фраза вынесенная в заголовок, имеет простой и ясный житейский смысл. Можно только удивляться, почему этот смысл не был отгадан заранее. В языческие времена восточные славяне называли злого духа «дядей», «дядькой». Словом «дидько» на Украине еще в 1653 году называли черта (М. Фасмер, Этимологический словарь русского языка 1964 г. С. 494). В сельской местности бытовало поверье, что злой дух прячется в кустах черной бузины (листья этого кустарника ядовиты, содержат синильную кислоту, а их терпкий запах отпугивает насекомых и грызунов).
Выражение в целом образует загадку: «Что это такое — в огороде бузина, а в Киеве дядька?» Правильный ответ: «Черт».
Отаке-о! Не вірите, то подивіться самі…
Малоросійська некрофілія, або любов до злягання з трупами
(Вільні нариси вольного художника, у відповідь на «творчість» Олеся Бузини, в притаманному йому радикальному стилі, які людям далеким від малоросійської тематики можна не читати)
Вся творчість Олеся Бузини — це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті за для збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну.
Вже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер-его самого автора, який і є справжній вурдалак, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.
Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу. Так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів, чи державних діячів, тими комплексами, грішками, та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.
Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом — трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє і в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 90-ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора. В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося — політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, крім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».
Прекрасно зрозумілий і так званий «малоросійський» імператив творчості нашого вдаваного «аристократа-бєлогвардейца», насправді ж гідного нащадка свого батька — співробітника 5-го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати «високим бульварним слогом» самого Бузини, то вийде приблизно таке: «Прямо перед очима стоїть картина — маленький Олесь, на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного «Київського торту», з насолодою підслуховує «дорослі розмови» трохи п'яних від «Московської» горілки та власної сили і всемогутності здорованів-дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи «націоналюг», яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох — так без суду і слідства. Звучать якісь невідомі і незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук'яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова «бандерівець» «самостійник», «гельсінська спілка», а наприкінці вечора дорослі дядьки поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: «Ти, малий, запам'ятай, українці — то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову — знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все що бачиш українське — випалюй вогнем! Ти ж, малий, «руській», «савєтскій» — а ето звучіт гордо! Пам'ятай про це! Бо тільки руські — то люди! А інші так — лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!»
Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н. киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».
Думається, що може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і, навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі-Расєї, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».