Сніговий гість

Кокотюха Андрей Анатольевич

— А цей Робін Гуд, влучний стрілець — де?

— Теж там, — опер кивнув нагору, — тільки в іншій кімнаті. В наручниках, як положено…

— Зовсім же подуріли! — гаркнув полковник і кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки дерев’яної крученої

драбини. Метушня лікарів у спальні його не цікавила — пішов відразу в кімнату для гостей. Оперативники в цивільному, побачивши його, підхопилися, та полковник лиш махнув рукою: — Антоне Даниловичу, заради Бога, вибачте! Зняти негайно!

Зап’ястки Антона Сальського миттю позбавили від кайданок. Ресторатор без особливого ентузіазму потиснув полковнику руку.

— О’кей, нема проблем. Я, все ж таки, убивця…

— Необхідна самооборона. Можете навіть не напружуватися, все видно неозброєним оком. Одна деталь… гм… Дозвіл на носіння зброї в порядку?

— Перевіряйте. Все перевіряйте, — Сальський зробив широкий жест. — Взагалі-то пістолет завжди лежить у мене в офісі, в сейфі. Але після того, що сталося в моєму ресторані сьогодні, ну, розумієте, після стрілянини, я вирішив прихопити зброю з собою. Нічого такого, лише дивні передчуття, — Сальський скреготнув зубами. — Заходжу в будинок, і замість дружини на порозі бачу наставлене на мене дуло. Реакція в мене завжди була гарною, в Афгані не раз рятувала життя.

— Та знаю, знаю, про вас писали…

— Бачите, скільки років минуло, а навички бійцівські збереглися. Кидаю, значить, різко кейс у бік. Злочинець голову машинально повертає, я ствол з кобури — бабах! Навіть не цілився. Потім — в спальню. Дружина на підлозі, зомліла. Мабуть, ударив її чи що… Вона в стані говорити?

— Поки ні.

— Взагалі — вона хоч у нормальному стані? Бо, крім неї, у мене, пане полковнику, свідків і нема…

— Поки що, пане Сальський, все на вашу користь. Ви прийшли, застали вдома вбивцю, якого розшукує міліція, він кинув машину при дорозі, бо бензин закінчився, забрався в перший-ліпший будинок, де світилося вікно, вимагав грршей чи хотів взяти заручника — але це деталі. В нашій роботі, Антоне Даниловичу, і не такі збіги трапляються.

— Всі ж таки адвокат мені потрібен, — зітхнув Сальський. — Гаразд, ви мене майже заспокоїли. Треба ще дружину все ж таки послухати. Як вона, до речі? Порядок?

Відсторонивши полковника, бізнесмен пройшов у спальню, став у дверях. Істерика вже припинилася, Діана дивилася на чоловіка відсутнім поглядом.

— Нічого, — промовив Антон. — Вже все позаду, сонце. Ти багато пережила, але я з тобою.

Від цих слів Діана Сальська знову голосно розридалася, затремтіла всім тілом, і лікар потягнувся за черговим шприцем.

2008 р.