Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Нема мами, нема тата, тепер нема дідуся. Нема їхнього будинку. Звісно, це ще не означає, що міста нема. Його немає тільки для неї.
Хто такий Пауль? Ні, це було уві сні. Краще б він був насправді.
Треба поспішати. Лампа горить дуже погано. Свічка дає зовсім мало світла, і надовго її не вистачить.
Питання вибору тепер для неї не існує. Юлія йде туди, де лежить кінський череп.
— Допоможи мені, конику…
Юлія йде вузьким коридором, який невдовзі виводить її… Вона піднімає ліхтар і відсахується: перед нею
ГЕРМАН:
Герман не зміг би розповісти, як приголомшила його смерть єдиної людини, що беззастережно довіряла йому. Ординарець — не слуга. Хіба здатний це зрозуміти хтось з отих поміщиків, з якими йому доведеться спілкуватись до кінця життя? Як йому змиритись з тим, що Ганса нема і більше не буде? Він так сподівався, що Ганс допоможе йому прижитись у новому середовищі. Так, як він легко облаштовував його побут, коли доводилось переїжджати з місця на місце.
Герман боявся побачити на обличчях людей байдужість. Як він скаже їм, що Ганс помер? Він не хотів, щоб його голос тремтів при цьому. Мабуть, треба, щоб вгамувалось хвилювання. А ще він почував себе винним, адже не мусив випозичати ординарця Ульріхові. Принаймні, міг би спитати самого Ганса, чи той згоден. У армії не питають згоди навіть у офіцера.
Тоді б Ганс не захворів. Можливо.
Іноді світ стає особливо огидним. Особливо, коли ти сам відчуваєш свою причетність до вселенської несправедливості.
Ось такі думки обсідали Германа того смутного післяполудня, коли довкола буяла свіжа зелень, на березі ставків прогулювалось чимало пань та дівчат на виданні з мереживними парасольками, що виділялись світлими плямами на мураві, а свіжий вітерець брижив воду, по якій плавали лебеді, і крізь голоси лунав шум водограїв. Він стояв на березі, і хоча його стан ще зберігав офіцерську штивність, мундир був уже не так доладно припасований до його фігури, як півроку тому, гудзики потьмяніли, бо нікому не спадало на думку начистити їх крейдою. То був привілей Ганса. Мундир чекав на Ганса і не дочекався. Йому захотілось скинути це ганчір’я і вже більш ніколи не одягати. Мерехтіння води, запах ряски та риби хоча й гіпнотизували Германа, але він відчував, що в ньому відбуваються якісь зміни. Про це свідчили думки, уривчасті, неоформлені, дикі. Здавалось, один різкий рух — й істота, чию присутність він відчував зараз у собі, вирветься назовні, завдасть йому болю і доведе до сліз. Що він тут у біса робить? Як він сюди потрапив?
Лебеді, що були на середині ставка, раптом почали пливти просто до нього. Двійко лебедів. Його увага перемістилась на цих пишних, майже нереальних птахів. Можливо, їх привабила його самотня постать, може, яка дурниця, вони відчули, що йому бракує чогось. Або вирішили, що в нього в кишені булка, згадавши якого-небудь офіцера, що колись кришив їм булку. Він сам колись годував лебедів напідпитку, піддавшись химерному почуттю зробити щось для когось, маючи мізерні можливості. Тепер у нього можливостей більше, але бракує почуттів.
Він відчув запах жасмину, тільки значно делікатніший, ніж у живих квітів, та й жасмин уже відцвів. Герман обернувся — і чужа присутність не завдала йому болю. Позад нього стояла Софія в білій сукні й білому мереживному капелюшку. Упізнавши його, вона зашарілась.
Герман вклонився, дещо скуто, бо був у мундирі, трохи затісному. Він теж розгубився. Софія була його найяскравішим враженням з того вечора у графині.
— Не сподівався вас тут зустріти, — мовив Герман, аби щось сказати, й одразу засумнівався, чи сказав це до речі, чи не зробив якогось переступу в етикеті.
Отже, лебеді пливли до неї. Біле до білого, світло до світла. Лице Софії було не просто незворушне, а погідне. Вона щиро тішилася з гарного виду: червоні вежі та мури, зелені галявини, синя вода. Він трохи відступив назад. Лебеді наближались.
— Сюди пливуть лебеді. Ви, певно, їх годуєте?
— Авжеж, — всміхнулась Софія, — зараз Генріх принесе мій кошичок з хлібом.
Генріх? Ну, звісно!
Софія трохи мружилась від сонячного світла. Герман помітив на її носику трохи ластовиння, зовсім не аристократичного, але такого зворушливого.
— Он як! — сказав він. — А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…
— Як шкода… — тихо мовила Софія. — Ви, певно, його любили?
Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:
— Він — єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.
— От і все, — повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.
Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:
— Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?
Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?
Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.
— Вибачте, — Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.
— Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.
Софія кивнула.
— Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.
Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.
Софія сказала:
— Вам потрібно знову знайти собі друзів.
— Та я нелегко сходжуся з людьми, — пробурмотів Герман.
— Вважайте, що один друг у вас уже є.
— Твій наказ виконано, Софі.