Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
26.01.2010
Ніхто так, як Кафка, не зумів показати стан людини, яка усвідомила, що опинилася в абсурдному світі, де треба рухатись, щось робити, дозволяти собою маніпулювати, аби тебе не знищили. Це усвідомлював і Діккенс у кращих своїх романах. Але його персонажі були дітьми або підлітками, тоді як у романах і новелах Кафки — сам Кафка. Наприклад, Йозеф К. Досі я читала його «Замок» лише в польському перекладі, а тому багато чого домислюю й уявляю.
Ким я є у своєму романі? І чи є я там насправді? Щоб усвідомити абсурдність повоєнного Кенігсберга, треба усвідомити абсурдність світу взагалі. Основна ознака Абсурдного світу — величезний розрив між мораллю і вчинками. Людина приходить до себе додому
27.01.2010
Одноманітність існування змушує шукати подій у снах: вони стають яскравішими, і якщо не запам’ятовуються, то залишають по собі враження. Якби не було снів, ми б вважали світ значно простішим. Недолугі фізіологічні пояснення природи сну глибоко вкорінені у свідомість не лише людей освічених, а й тих, чий розум постійно дрімає. Я описую сни двох людей, які далекі від усілякої містики і не покладають на сни надто великих сподівань. Вони отримують їх як руку допомоги, можливо, навіть від Бога, про якого вони зовсім не думають, а через те не скуті ілюзіями й не піддаються жодним впливам. Вони розуміють, що порятунку чекати не варто, бо інші, набагато достойніші, теж його не мають. Занижена самооцінка вчить обережності.
28.01.2010
Непорушність зв’язків між людьми може засвідчити лише готовність разом померти. Якщо тобі пропонують смерть, значить, ти прийнятий остаточно. Така ситуація виникла несподівано, коли я писала про купку загадкових людей, які риються в попелі зруйнованого замку, відшукуючи деталі колись цілісної системи. Можливо, це навіть машина, якийсь безцінний винахід. Але логічніше було б, якби машина не потрапила до рук ворога. Що ж насправді робили ті люди, про яких розповідають свідки знищення Кенігсберга? Що могло не згоріти? І чи не могло це бути колективним божевіллям невеликого гурту людей, які потім безслідно зникли? З цього можна було б стулити черговий авантюрний роман і непогано розважити публіку. Однак від самого початку мені і в думках нічого такого не було. Не тому, що я зневажаю подібну літературу. Вона мене також розважає як читача, але не стимулює думку. Навала таємниць, містики вже не викликає в людей такої невинної цікавості, перетворюючись на елемент побутової свідомості. Битви, потвори з участю примар, героїв, розклонованих з нереального зразка, — така нудота. Усе це проростає на руїнах знищеної культури, як на руїнах Карфагена.
30.01.2010
Є книги, які дозволяють опам’ятатися, й уникнути помилок, коли пишеш свою. Вони як вказівники на дорозі. До пів на третю ночі читала повість Невєрова «Ташкент — місто хлібне». Там дуже чітко проведено грань між жахом і надією. Тільки селянська дитина може витримати такий неймовірний тиск обставин і вижити в умовах бездушності й загального отупіння від голоду. Якби хтось написав таку книгу про голод 33-го, не було б стільки брехні й агресії довкола цієї трагедії. Було б співпереживання. Документ, який би він не був промовистий, не пробуджує уяви в пересічних людей, тобто нетворчих. Це — сирий матеріал. Невєров впливає безпосередньо магією слова, оповідною, інтимною інтонацією, якою наповнена кожна фраза.
Але я відмовилася від сповідальності, тому значно важче на відстані передати те, що я повинна сказати, аби бути почутою.
02.02.2010
Гете описав свої враження від Канта як «світлий простір», маючи на увазі розум філософа, який розвивається завдяки законам природи. Таким намагався бути і сам Гете. Просвітництво породжувало людей, які відчували тягар соціуму й намагались його позбутись, вслухаючись в шепіт Всесвіту. Кожен чув своє. Була ще третя людина, споріднена духом з Кантом і Гете, — Моцарт. Жодна епоха не була такою плідною і такою близькою до нас, як Просвітництво, і жодна не вимагала такої праці людини над своєю душею.
Коли розмірковуєш над цим у контексті сучасності чи контексті тоталітаризму, відчуваєш, що Просвітництво вмерло разом з людьми, які були його творцями. А оскільки щоразу доводиться починати все заново (на що вказував Кант), шепіт Всесвіту виявився занадто тихим для інших вух.
04.02.2010
Робінзонада — мотив, який дедалі частіше з’являтиметься в літературі, бо питання виживання в епоху тотального цивілізаційного розпаду й розкладу моралі врешті стає головним і невдовзі поступиться мотиву бенкету під час чуми. Робінзонада — це не лише порятунок життя особистості, а й відновлення втраченої гідності. Це понад 20 років тому намагався донести Кутзее, і він же продовжує це робити, незважаючи на ігнорування «культурного» стада. Навіть Нобелівська премія не змусила прислухатися до його попереджень. Останній великий гуманіст воює з вітряками.
По суті, Кутзее навів мене на думку про різні долі, серед яких людина обирає одну, але тінь цих доль падає на обрану, що б ми не робили — завжди існує сумнів, чи ми обрали саме той шлях. Особливо, коли Бог не квапиться з підказкою.
06.02.2010
Можна написати книгу про несправедливість, обов’язково вказавши її коріння. Кожен із нас пише таку книгу в серці своєму, починаючи з дитинства і закінчуючи старістю. Не має значення, чи ми примирюємося зі вселенською Несправедливістю, чи вступаємо з нею в бій, а чи починаємо її чинити. Вона існує об’єктивно, як дерево, розростаючись угору, вниз і в усі боки. Вона настільки поширена, що стала вже не частиною системи, а сама є системою. І що парадоксально, саме ці системність і розповсюдженість знищують ідею Бога. Не знання, як вважали раніше, а Несправедливість, що зводить нанівець усю гармонію світобудови. В людських очах, звичайно.
08.02.2010
Можливо, мені вистачить місяців два, щоб дописати роман, розігнавшись насамкінець, як це завжди буває: стрибок через прірву. А поки що мене цікавлять стосунки людей з долею і саме поняття долі: чи варто її змінювати. Від цього залежить, чи проростуть зерна, посіяні в минулому, а чи просто спрацює ефект метелика. Однак жодних філософських діалогів, навіть монологів. Життя людей, які не впливали на історію жодним чином, не мали амбіцій, лише боролись зі своїми почуттями, настроями, шукаючи підказок у просторі, що ставав дедалі холоднішим і порожнішим. Але навіть шукаючи порятунку, вони не забували про гідність, що робить їх справжніми героями війни.
11.02.2010
Руйнування стереотипів, нав’язаних ЗМІ чи владою, масовою культурою чи приватними ідеологами, чи церквою, врешті-решт, — цим би мала займатися література, яка повинна бути завжди в опозиції — за бортом корабля дурнів. Але сама вона бавиться в різні рольові ігри і, по суті, подає приклад незрілості. Таке враження, що світ впадає в старечий маразм і кричить, що тоне, перебуваючи на кораблі. Шляхетний Індивідуалізм людини за бортом змінився жалюгідним егоїзмом, заснованим на соціальному дарвінізмі. Потонути, сівши на мілину, неможливо, однак саме це зараз і відбувається.
13.02.2010
Думки притягують речі й події, але тільки тоді, коли приділяєш їм достатньо уваги, та все ж не забагато. Бо тоді потік свідомості руйнує силу їхнього тяжіння. Якось тепер стало впадати в очі, що почало змінюватися ставлення до літератури, знову з’явилася потреба в її духовній підтримці. Хоча сама література наразі не змінилась, та й не могла змінитись. Вона просто відходить. Література епатажу й самопіару втрачає своїх прихильників, усе якось для неї несподівано, зненацька, та й вона не вміє чинити спротиву, не підозрюючи про те, що завжди була на маргінесі. Читач — не бидло, яке все проковтне, яке легко надурити, і якщо хтось так вважає, то тут його й слабке місце. Плач, крики, обурення — нічого не здатні вдіяти проти цинізму, а лише підживлюють його. Натомість тихе бажання віднайти себе в книгах здатне змінити найганебніший стан речей.