Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

Тут же пролунав якийсь дивний свист і тріск. Дженнсен повалила Себастяна на підлогу, затиснула його в кут між підлогою і стіною, прикрила своїм тілом. І міцно заплющила очі. Ударна хвиля вдарила в стіни, з гуркотом пронісши через кімнату купу каміння. Дженнсен закричала від страху…

Коли, нарешті, все стихло, над ними висіла хмара пилу. Проте ні Дженнсен, ні Себастян не постраждали. Це лише підтвердило переконання дівчини у власній невразливості.

— Це був він! — Себастян вказував у бік дверей. — Це був він!

Дженнсен повернулась,

але нікого не побачила:

— Хто?

— Це був лорд Рал. Я його бачив. Пробігаючи повз двері, він вимовив щось начебто «щіпка іскристою пилу», як раз коли ти штовхнула мене до стіни. А потім все вибухнуло… Не розумію, як ми вижили в кімнаті, повній літаючих уламків.

— Думаю, він промахнувся, — зауважила Дженнсен.

Вид кімнати грунтовно змінився — драпірування тепер висіло клаптями, стіни продірявлені. Меблі, які так захопили дівчину тепер являли собою купу трісок і ганчірок. Зім'ятий килим був покритий шаром білого пилу, штукатурки і дерев'яних уламків.

Дженнсен стала пробиратися до дверей, за якими лише кілька секунд тому проходив лорд Рал. Себастян підібрав меч і швидко пішов за нею.

Зал, колись прикрашений дерев'яною різьбою, тепер був весь залитий кров'ю. Прямо за дверима лежало понівечене тіло сестри Світла. Підійшовши, вони побачили, що її відкриті очі з подивом дивляться в стелю.

— За що, Творець? — Пробурмотів Себастян. Дивлячись на обличчя сестри, Дженнсен подумала, що саме це питання і справді займало її в останній момент життя.

А за вікном на газонах валялися вже тисячі тіл.

— Ти повинен вивести звідси імператора, — сказала Дженнсен. — Тут все дуже не просто.

— Я б сказав, що тут взагалі пастка. Але ми все-таки можемо досягти нашої мети.

Те, що відбувалося з ними далі, виходило за межі життєвого досвіду Дженнсен, за межі її здатності аналізувати. Дівчина знала одне: зараз вона намагається виконати свою мрію — жити вільно. Вони металися по залах слідом за лунаючими криками, по стежці, позначеній купами мертвих тіл, потім проникли в саме серце Палацу сповідниць, де не було зовнішніх вікон, де повітря було тихе і похмуре. Темні тіні в залах та кімнатах, куди практично не проникало світло, накладали на те, що відбувається, якийсь страхітливий відбиток.

Після перенесеного шоку та жаху Дженнсен відчувала себе непогано. Навіть нав'язливий голос говорив тепер звідкись здалеку. Через деякий час після чергової пригоди дівчина з подивом усвідомлювала, що вона здійснювала, і дивувалася можливості виносити таке на власних плечах.

Пройшовши черговий коридор, вони виявили кілька дюжин солдат, що стовпилися в напівтемряві маленької кімнати — закривавлених, але живих.

З ними були чотири сестри і Джеган, задиханий, проте міцно тримаючий в руках закривавлений меч. Дженнсен підбігла і зустрілася з ним поглядом. В чорних очах імператора не було ні страху, ні горя, які очікувала побачити Дженнсен, — тільки лють і рішучість.

— Ми вже дуже близько, дівчинко. Не втрать той ніж і не прогав свій шанс.

Себастян вирішив перевірити інші двері і розставити охорону. Кілька людей, підкоряючись його мовчазним жестам, кинулися в різні боки.

— Ваше превосходительство, нам потрібно вибиратися звідси.

Джеган похмуро глянув на Дженнсен:

— Ти в своєму розумі?

— Нас тут рознесуть на шматочки! Тут всюди мертві солдати. І навіть сестри з розпоротими животами…

— Подумаєш, магія! — Люто посміхаючись, сказав він. Дженнсен не відповіла на цю посмішку:

— Ваше превосходительство, ви повинні вибратися звідси перш, ніж вас уб'ють.

Посмішка зникла, змінившись лютою злобою.

— Це війна! Як ти думаєш, що таке війна? Війна — це смерть. Зараз вони вбивають нас, але я поверну їм борг із лихвою! Якщо у тебе кишка тонка, то чому б тобі і не втекти, підібгавши хвіст? Але більше я ніколи не попрошу тебе про допомогу.

Дженнсен хитнула головою:

— Я не втечу. У мене є причина, щоб залишитися тут. Мені хочеться лише одного: щоб ви пішли звідси.

Щоб Орден не втратив ще й вас слідом за братом Наревом.

Імператор спалахнув від огиди:

— Телячі ніжності!.. — Він повернувся до своїх людей. — Половина — взяти кімнату праворуч. Решта — залишитися зі мною. — Джеган махнув мечем перед лицями чотирьох сестер. — Дві зі мною, дві з ними. І не розчаровуйте мене.

Після цього солдати і сестри розділилися на дві групи. Половина відправилася в кімнату праворуч, а інша пішла за імператором. Себастян зробив жест Дженнсен, дівчина приєдналася до нього, і вони рушили по задимленому залу слідом за імператором.

— Ось вона! — Заревів Джеган. — Тут! Сюди! А потім пролунав настільки потужний вибух, що підлога зникла з-під ніг Дженнсен, і вона розтягнулася на весь зріст. Приміщення наповнилося полум'ям, оскільки понеслися по повітрю, відскакуючи від стін. Схопивши дівчину за руку, Себастян встиг сховатися в глибокій ніші. Потік летячих уламків пронісся мимо.

Люди в залі волали від болю. Від цих криків у Дженнсен по спині поповзли мурашки. Слідом за Себастяном дівчина рвонулася крізь густий дим туди, звідки лунали стогони. У задимленому залі практично нічого не було видно, проте незабаром вони наткнулися на людські тіла. Деякі солдати були ще живі, але перебували в такому стані, що було ясно: довго вони не протягнуть. Агонія їх була страшна.

У пошуках імператора Дженнсен і Себастян пробиралися по місцю кривавої різанини, по коліно усипаному уламками меблів. І, нарешті, серед розбитого паркету, перевернутих стільців і розщеплених столів виявили його.

Стегно Джегана було розрізано до кістки. Поруч, притиснувшись спиною до стіни, стояла сестра.

— О Творець, прости мене… О Творець, прости мене… — шепотіла вона тремтячими губами. Побачивши ввійшлих, вона прошепотіла: — Будь ласка, допоможіть мені…

З її носа забулькала кривава піна.