Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
— Чудово, — пробурмотів лорд Рал, але здавалося, його засмутила ця назва. — Давайте-но знайдемо безпечне місце і розіб'ємо табір. Мені зовсім не хочеться, щоб в темряві, на відкритому місці, на нас накинулися гончі серця. Розведемо маленьке вогнище, і, можливо, мені вдасться зрозуміти, чи може ця книга бути хоч у чомусь нам корисною.
— Ви щось знаєте про Стовпи Творіння? — Запитав Фрідріх.
— Так, — обернувшись, стурбовано відповів лорд Рал. — Я чув про них. Натан прийшов із Старого світу. Думаю, йому про них теж добре відомо.
Стежка пішла вгору по горбу. Фрідріх
— А який зв'язок між Стовпами Творіння і Старим світом?
— Стовпи Творіння знаходяться в центрі безлюдній пустелі. — Лорд Рал показав на південь. — Не дуже далеко звідси і трохи в стороні від нашого шляху. Не так давно ми були поруч з ними. Нам довелося перетнути кордони цього місця, і слідом за нами йшли якісь темні особи.
— Їх закривавлені кості сохнуть в пустелі, — з явним задоволенням відмітила Кара.
— На жаль, це коштувало нам коней: тому ми і йдемо пішки. Але принаймні, ми втекли, прихопивши з собою власні життя.
— Пустеля… але, лорд Рал, моя дружина говорила, що Стовпи Творіння це ще й…
Фрідріх замовк і зупинився: щось поруч із стежкою привернуло його увагу. У тьмяному нічному світлі на тлі світлої пилу лежав знайомий темний силует, при вигляді якого у позолотника застукало серце.
Він присів навпочіпки і помацав річ рукою. На його подив, це було якраз те, про що він подумав. Взявши її в руки, Фрідріх ще раз переконався в цьому. На ній була знайома заштопана дірка, яку він одного разу поспіхом зробив гострим зубилом.
— Що трапилося? — Підозріло запитав лорд Рал, уважно вдивляючись в навколишню темряву. — Чому ти зупинився?
— Що ви знайшли? — Запитала Мати-сповідниця. — Я нічого не помітила.
— І я теж, — сказав лорд Рал.
Придушивши зітхання, позолотник поклав на долоню шкіряний мішечок. Відчувалося, що в ньому лежать монети і, судячи по вазі, золоті.
— Це мій, — остовпіло прошепотів Фрідріх. — І як він умудрився тут опинитися?
Він не міг стверджувати, що золото належало йому, хоча це і було можливо. Але цим шкіряним мішечком він користувався протягом десятиліть мало не щодня — зберігав у ньому маленьке зубило.
— І що він тут робить? — Запитала Кара, нишпорячи кругом очима.
Ейдж висів на її зап'ясті.
Фрідріх стояв, все ще дивлячись на свій мішечок.
— Його вкрала людина, яка… я в цьому впевнений… яка винна в смерті моєї дружини.
56
Ну що за біда?
Обі насилу вірилося, що він загубив свій гаманець з грошима. Він завжди був таким обережним. Його просто роздирало від злості. Але тут прийшла думка, і справа почала виглядати зовсім по іншому. Можливо, руку приклав небудь хитрий злодюга або жінка-злодійка. Адже завжди хто-небудь полює за його грошима. Невже всіх цих тупих людців турбують лише гроші? Після всіх недавніх нещасть жадібні заздрісні люди знову намагаються відібрати у нього з такою працею зароблене майбутнє. Обі добре пам'ятав, що людина його положення завжди повинна бути обережною. І зараз йому важко вірилося, що він міг проявити необережність.
Він поспішно нишпорив по кишенях, за пазухою, в штанах. Всі його гаманці, що зберігали величезне багатство, були на місці, там, куди він їх поклав. Тоді він припустив, що гаманець, який валяється на дорозі, можливо, йому й не належав. Ну хіба мало хто зронив гаманець саме тут?
Але, перевіривши халяви чобіт, він виявив, що один з гаманців все-таки пропав. Киплячи від злості, Обі перевірив шкіряний ремінець, який зазвичай прив'язував до щиколотки. Тепер ремінець був розв'язаний.
Хтось вкрав його гаманець з грошима.
Він спостерігав з-за дерев за чотирма людьми. Його брат Річард і братова симпатична жіночка обернулися до людини, яка знайшла гаманець — гаманець Обі, повний грошей.
— Його вкрала людина, яка… я в цьому впевнений… яка винна в смерті моєї дружини, — почув Обі слова старого.
У Обі відвисла щелепа. Так це був чоловік болотної відьми, тієї самовдоволеної чаклунки, яка відмовилася відповідати на його, Обі, питання.
Обі знав, що все це — смішний збіг. Він абсолютно точно це знав.
— Не чіпай! — В один голос закричали Річард Рал і Мати-сповідниця.
— Біжіть! — Пронизливо зойкнула інша жінка.
Обі дивився, як вони мчать подібно до переляканих оленів. Він зрозумів, що голос з'явився не просто так. Голос використовував щось, що належить людям, щоб дістатися до них, — Обі здогадався. Він подивився по сторонах на палаючі жовті очі, що спостерігали за ним, і усміхнувся.
Повітря здригнулося, ніби в землю в тому місці, де лежав гаманець з грошима, вдарила блискавка. Собаки завили. Обі, заткнувши вуха пальцями, нишком спостерігав, як лілові хвилі розходяться подібно колам на воді, коли він кидав у ставок мертву тварину.
В один момент, не встигнувши ні охнути ні зітхнути, люди були збиті з ніг якоюсь грубою силою.
Кільце фіолетового світла, все розширюючись, мчало з немислимою швидкістю. Вітер відкинув волосся Обі назад, коли кільце пройшло через нього, залишаючи слід на землі — м'яку, пухнасту пелену дивного фіолетового диму.
Здогадка Обі підтвердилися. Голос зробив щось грандіозне. З захопленням Обі намагався вгадати, що буде далі.
На місці події було спокійно. Тим не менш Обі деякий час почекав. Він хотів переконатися, що люди не встануть. І тільки потім він вийшов, нарешті, зі свого притулку, де голос наказав йому почекати.
А тепер голос його підганяв. Собаки стояли поблизу, спостерігаючи, як Обі швидко крокує по покритому димом простору. Більш дивного диму йому не доводилося бачити — м'який, мерехтливий, фіолетовий, трохи з синявою. А коли Обі побіг, дим не клубочився під його кроками. Ноги проходили крізь нього, не збовтуючи, як ніби все відбувалося в іншому світі, і ніби тепер він був не тут, а теж в іншому світі. Хоч і на тому ж самому місці…
Четверо подорожніх лежали на землі там, де впали. Обі обережно нахилився, залишаючись на безпечній відстані. Люди дихали, але дуже повільно. Їх очі були відкриті. Навряд чи вони бачили його. Він повів рукою, але жоден не відреагував.