Сьомий хрест

©

 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Відомий

антифашистський публіцист Карл фон Осецький, аналізуючи на сторінках редагованого ним журналу «Ді Вельтбюне» роман Людвіга Ренна «Війна» (1928), писав між іншим, що «автор цієї книги — столяр», який навряд чи знову візьметься за перо: «Тепер він, мабуть, комуніст і працює в глухому закуті».

Осецький помилявся, бо (як тепер добре знає кожний більш-менш освічений читач) під псевдонімом Людвіг Ренн писав саксонський аристократ і кадровий офіцер армії кайзера Арнольд Фіт фон Гольсенау. Але помилка ця по-своєму зрозуміла: з настільки глибоким проникненням у душу солдата написаний роман «Війна», що навіть такий цінитель, яким був Осецький, не вагаючись ототожнив автора з героєм — робітником за професією.

Схибив Осецький і в своїх прогнозах: з-під пера Людвіга Ренна вийшло ще багато книг, він став одним із найвидатніших письменників революційної, нової Німеччини.

Лише в одному не помилився редактор «Ді Вельтбюне»: Фіт фон Гольсенау, що писав під ім’ям Людвіга Ренна, справді незабаром вступив до лав Комуністичної партії.

Осецький дав славнозвісній книзі «Війна» дуже високу оцінку.

Проте, може, найзнаменніше в його рецензії — це саме те непорозуміння, яке перетворило дворянина на столяра. Тут ніби від дзеркалилася важлива прикмета доби і той всесвітньоісторичний зсув, який був зумовлений Великою Жовтневою революцією та її впливом на суспільне життя західноєвропейських країн.

І помилка, аналогічна помилці Осецького, ставала можливою і стосовно інших німецьких письменників, які тільки-но починали свій творчий шлях наприкінці першого повоєнного десятиріччя.

Дехто із знайомих благополучної бюргерської родини Рейлінгів, певно, був досить здивований, коли дізнався, що письменниця Анна Зегерс, котра 1928 року видрукувала першу свою книгу — повість «Повстання рибалок Сан-Барбара», — це не хто інший, як Нетті Рейлінг, дочка управителя художнього майна Майнцського собору і власника антикварного магазину. Рейлінги, щоправда, були настроєні досить ліберально — їм ніяк не імпонували ані кайзер Вільгельм, ані розв’язана ним світова війна. Але це швидше були настрої антипруссацькі (досить поширені серед передової інтелігенції на заході країни), ніж послідовно антиімперіалістичні. І, потім, навіть від таких настроїв до того оспівування повстання знедолених і гноблених, яке було в повісті Анни Зегерс, — відстань досить далека. Долати цю відстань майбутній письменниці довелося самій, власними силами: родина дала їй освіту і культуру, про світогляд подбало інше, він сформувався у вирі соціальної дійсності.

Улюбленими письменниками гімназистки Нетті, як і більшості її товаришок, були Лессінг, Гете, Шіллер, брати Грімм, Клейст, Гельдерлін, Келлер. Серед цих звичних імен, може, трохи незвично могли прозвучати лиш двоє: Бюхнер і Гейне.

По закінченні гімназії Нетті Рейлінг з 1919 року студіює історію мистецтв, філологію і навіть синологію в Кельнському, а згодом у Гейдельберзькому університеті. Коло її літературних інтересів розширюється: тепер до нього входять і письменники інших народів, у першу чергу, французькі і російські — Бальзак, Гоголь, Тургенєв, Достоєвський, Толстой, Горький. Велике значення для її подальшої письменницької долі мало і ретельне вивчення живопису — в першу чергу нідерландського.

Дисертація, написана нею на закінчення університету, присвячена Рембрандту. Але особливо кохалася Нетті Рейлінг у творчості голландського гравера Еркюля Зегерса — майстра вітчизняного ландшафту, що писав у тверезо-реалістичній, на перший погляд майже байдуже-описовій манері. Ім’я цього митця і стало пізніше літературним псевдонімом письменниці. В середині 20-х років у газеті «Франкфуртер

цайтунг» було вміщено її оповідання «Грубеч» і невеличку новелу романтико-фантастичного характеру, дія якої відбувалася в Голландії і героїня якої звалася Анна Зегерс.

Але університетські роки не були лише роками учнівства, літературного і мистецького. Майбутня письменниця бере участь у діяльності прогресивних, навіть революційних студентських гуртків, де, зокрема, стикається з політичними емігрантами — в першу чергу польськими та угорськими комуністами, супротивниками режиму Пілсудського чи бійцями за Радянську владу в Угорщині.

Один із цих останніх — письменник і соціолог Ласло Радвані — стає згодом (1925 року) чоловіком Анни Зегерс.

По закінченні університету Зегерс подорожує по Бельгії, Франції, Австрії, Іспанії, Швейцарії, навіть відвідує Америку та острів Мартініку. Це збагатило її життєвий і культурний досвід, сприяло розширенню світоглядних обріїв.

То були буремні роки. Нещодавно відгриміла перша світова війна, під впливом революції в Росії спалахнули революції та повстання в багатьох європейських країнах. Силам реакції вдалося потопити в крові ці сміливі виступи народу. Однак це при зводило до ще більшого загострення імперіалістичних суперечностей. У Польщі, Угорщині, Болгарії до влади прийшли уряди відверто профашистського типу. Муссоліні підкорив собі Італію. Але боротьба не припинялася, вона швидше розгорталася, набираючи інших форм. Росли і зміцнювалися комуністичні партії в країнах капіталу і, усвідомлюючи помилки, долаючи упередження сектантського характеру, ставали більш зрілими ідеологічно, розширювали свій вплив на трудящий люд та прогресивну інтелігенцію.

Хоча часи повоєнного руйновища і химерної інфляції залишилися позаду, «стабільність» економічного і суспільного життя Німеччини була лише ілюзією «батьків» так званої «веймарської демократії»: ознаки наближення нової — на цей раз загальної — капіталістичної кризи ставали все виразнішими.

За таких умов прискорене розмежування не тільки політичних сил, але й літературно-мистецьких програм, художніх, естетичних уподобань було чимось цілком природним.

У 10-20-і роки в німецькій літературі та й мистецтві взагалі провідною течією був експресіонізм — напрямок, покликаний до життя в першу чергу неясним, але непозбутнім передчуттям того, що світ прямує до якихось неуникненних, трагічних, однак водночас і необхідних, оздоровчих змін. Світова війна, що вибухнула 1914 року, була немов підтвердженням цього на перший погляд «містичного», а насправді історично обумовленого передчуття, бо було воно нічим іншим, як інтуїтивною, можна б сказати, суто мистецькою формою проникнення в таємниці соціальних процесів, що назрівали, а подекуди вже й точилися в світі, який вступав у еру пролетарських революцій. Звідси й ті притаманні експресіонізмові риси — з одного боку, певна невпорядкованість, розбурханість, переважаюча «експресивність» художнього вислову, «космічна» узагальненість, абстрактність образів, піднесеність, гіперболізована патетичність, надто подекуди ускладнений символізм, а з другого боку — щирий і войовничий гуманізм, зненависть до війни, до гноблення людей і народів, вірність ідеалам свободи й рівності. Тим-то більшість експресіоністів (принаймні напочатку) з ентузіазмом вітала Жовтневу революцію, хоч і досить своєрідно, інколи навіть викривлено уявляла собі її мету і значення. Багато хто з представників так званого лівого крила німецького експресіонізму (з нього вийшли такі визначні поети, як Йоганнес Бехер, Еріх Мюзам, Ернст Толлер) став до лав Листопадової революції 1918 року в Німеччині.

Експресіоністські мотиви ще досить довгий час надихали соціалістичну поезію Бехера, вони назавжди, мабуть, лишилися невід’ємною складовою частиною реалістичної прози Леонгарда Франка, навіть значно пізніше — більш як через чверть століття — певною мірою відродилися у драматургії та новелістиці Вольфганга Борхерта. А все ж загалом уже наприкінці 20-х років експресіоністський вибух почуттів, символічне пророцтво кінця світу і початку світу поступалися перед хвилею так званої «нової Предметності» — напрямком, усередині якого існували як охоронницький натуралізм, так і реалістично тверезе бажання осягнути суперечливе навколишнє життя.