Сьомий хрест
Шрифт:
— То зовсім не моя!
І всі дивувалися й сміялися з нього.
Тим часом Георг уже давно виліз із човна і, оточений хлопцями, проминув вартового. Попрощавшися з усіма, він пішов по шосе, що веде з Ельтвіля до Вісбадена.
Оверкамп усе шипів і шипів, поки у Фішера, що сидів навпроти за столом, аж руки затремтіли. Цей юнак з радістю схопив би свою куртку, за якою він так побивався.
Добре, що він чесний хлопець і не взяв куртки. А що ця куртка не крадена, то й чоловік, який виміняв її, теж не той, кого вони шукають. Виходить, лікаря Левенштайна забрали даремно. Навіть коли чоловік, якому він учора вробив перев’язку, і виміняв куртку.
Оверкамп шипів би ще дуже довго, якби не подія, що збурила весь табір. Хтось прибіг:
— Ведуть
Згодом один з в’язнів так описував цей ранок: «Арешт Валлау справив на нас усіх приблизно таке ж враження, як падіння Барселони, вступ Франко в Мадрід або якась інша подія, коли здається, що сила ворога незламна. Втеча семи в’язнів мала для всіх нас жахливі наслідки. Ні голод, ні холод, ні тяжка праця з ранку до вечора, ні допити з катуваннями й погрозами, — ніщо не могло нас зломити, усе це ми переносили спокійно, а часом навіть з презирливою усмішкою, від чого наші мучителі іще дужче лютували. Більшості з нас ці втікачі здавалися такими близькими, рідними, наче ми самі послали їх наперед як розвідників. І хоч ми нічого не знали про їхні плани, у кожного було таке почуття, наче то він зробив щось надзвичайне. Для багатьох з нас ворог здавався всемогутнім.
Навіть найсильніша людина може іноді схибнути, не втрачаючи від цього свого авторитету, бо й найсильніша людина теж тільки людина і її помилки саме про це й свідчать. Але той, хто вдає з себе всемогутнього, не має права помилятися: він або справді всемогутній, або зовсім ніщо. І коли пощастить хоч трошечки зашкодити всемогутньому ворогові, — значить, пощастить у всьому.
Це почуття обернулося в страх, навіть у відчай, коли втікачів почали приводити одного по одному, і ловили їх досить швидко й легко, ніби знущаючись з нас. У перші два дні ми запитували себе: невже вони впіймають Валлау? Ми його мало знали. Коли його привезли в табір, він побув з нами лише кілька годин, потім його одразу ж повели на допит. Разів зо три ми бачили Валлау після допитів: він ішов похитуючись, притиснувши одну руку до живота, а другою рукою тайкома робив нам знаки, мовби хотів сказати, що все це нічого не означає і що ми не повинні занепадати духом. І тепер, коли Валлау впіймали й привезли назад у табір, багато хто плакав, як дитина. Ми тепер усі пропали, думали ми. Тепер і Валлау замордують, як замордували всіх інших. У перші ж місяці гітлерівського панування по всій країні було вбито сотні наших керівників. Декого стратили прилюдно, інших закатували в таборах. Винищили ціле покоління. Про це ми думали того жахливого ранку і вперше говорили про це вголос, говорили, що коли нас і далі будуть так винищувати, то ми не залишимо по собі ніякої зміни. Жахлива доля, якої майже не знала історія, але яка один раз уже спіткала наш народ, загрожувала стати нашою долею: між поколіннями ляже нічия земля, і досвід минулого не зможе перейти через неї в майбутнє. Коли один гине в бою, другий підхоплює прапор і теж гине, і прапор підхоплює третій і теж гине, — то це природно, бо нічого не здобудеш без офіри. А що, як нікому підхопити прапор? Просто тому, що ніхто не розуміє його значення? З землі виривають з корінням усе найкраще, що росте на ній, а дітям кажуть, що то бур’ян. Усі ці хлопці й дівчата в містах і селах, пройшовши через гітлерюгенд, трудову повинність і армію, стануть схожими на дітей з казки, яких виховали звірі, а вони потім розірвали на шматки свою рідну матір…»
III
Того ранку Меттенгаймер, як завжди, завчасно зібрався на роботу. Він вирішив, що б там не було, думати тільки про роботу. Ні вчорашній допит, ні його дочка Еллі, ні добродій в капелюсі, що й сьогодні, мов тінь, іде слідом за ним, не повинні перешкоджати йому робити своє чесне діло. Коли раптом над ним нависла небезпека, коли він відчував, що за кожним рогом ховається шпик і що його ось-ось відірвуть від шпалер, його ремесло почало здаватися йому чимсь високим і осяйним, посланим йому в цей гіркий світ тим, хто дає людям їхні професії.
А що він, прагнучи тільки одного — після вчорашнього прогулу прийти сьогодні на роботу особливо точно, уранці не встиг нічого почути або прочитати, то й не помітив поглядів, якими його зустріли штукатури. Меттенгаймер працював швидко, лише зрідка кидаючи короткі розпорядження. Всі робітники
Правда, людям і на думку не спадало, що вперта ретельність старого — то наслідок його роздумів про шляхетність їхнього ремесла, вона здавалася їм виявом ураженої гідності людини, в родині якої сталося нещастя.
Його кращий робітник Шульц, що саме допомагав йому, скоса глянувши на суворе маленьке обличчя старого, раптом сказав:
— Це може з кожним статися, Меттенгаймере.
— Що? — спитав Меттенгаймер.
І трохи пишномовно, але щиро — так звичайно говорять люди, коли хочуть висловити своє співчуття, але ще не знайшли потрібних слів і кажуть те, що перше спаде на язик, — Шульц додав:
— Це може трапитись у кожній німецькій родині.
— Що може трапитись у кожній німецькій родині? — спитав Меттенгаймер.
Шульц вирішив, що це вже занадто, і розсердився.
В будинку працювало десятків півтора шпалерників.
Добра половина були старі працівники фірми, і Шульц був один з них. У таких колективах люди добре знають життя одне одного. Усім було відомо, що у Меттенгаймера кілька гарненьких дочок і що найвродливіша з них проти волі батька невдало вийшла заміж. Ох і важко ж тоді було працювати із старим Меттенгаймером. Усі також знали, що подружжя розійшлося і зять кінець кінцем потрапив до табору. А сьогодні вранці радіо й газети багато про що нагадали, і, мабуть, так воно і є, бо в старого страшенно похмурий вигляд. Перед ним, Шульцом, Меттенгаймерові нема чого критися. Шульцові і на думку не спадало, що Меттенгаймер анічогісінько не знає.
В обідню перерву кілька робітників спустилися вниз до двірнички, щоб підігріти собі їжу. Вони навперебій припрошували Меттенгаймера закусити вкупі з ними.
Старий не звернув уваги на їхній тон і прийняв запрошення, бо забув дома бутерброди, а йти до кафе йому не хотілося. Сюди, нагору, чоловік у капелюсі не прийде.
Тут, у ніші під’їзду, де посідало обідати дружнє товариство молодих і старих штукатурів, він почував себе в безпеці. Робітники, як завше, дражнили малого учня і ганяли його то до двірнички по сіль, то по пиво.
— Дайте ж хлопцеві поїсти, — докірливо сказав Меттенгаймер.
Дехто з робітників вважав, що гітлерівська держава — це щось на зразок фірми Гайльбаха. Їм до всього було байдуже, аби тільки цінили їхню ретельну працю і непогано за неї платили. Ці люди мирилися з тим фактом, що вони, як і раніше, змушені за мізерну плату оздоблювати розкішні квартири для багатіїв; їх набагато більше обурювали, скажімо, релігійні переслідування. А Шульц, який хотів утішити Меттенгаймера, був, навпаки, з самого початку настроєний проти гітлерівської держави.
Він умів відрізнити, що в професійних конкурсах та інших подібних речах є обман, а що — доцільність. Він знав також, що доцільне у цих речах завше іде на користь тому, хто ці штуки затіває. І те він знав, що людину, як на приманку, ловлять на той харч, який вона вкусить. І за Шульцом стояли ті робітники, котрі відчували, що він душею не змінився. Проте вираз «не змінився» навряд чи тут доречний, бо головне не те, які заповітні думки заховані у тайнику людської душі, а те, як ці думки перетворюються у вчинки. Серед робітників був також запеклий иаціст Штімберт. Усі вважали його шпигуном і донощиком. Проте це гнітило робітників вначно менше, ніж можна було сподіватися. Просто вони були при Штімберті обережні, бокували від нього, навіть ті, хто поділяв його погляди. Робітники ставилися до нього так, як у всякому колективі, починаючи з школярів першого класу, ставляться до непоправного донощика або психопата. Але всі ці люди, що посідали обідати у ніші, напевно, накинулися б на Штімберта і добре відлупцювали його, коли б побачили, з яким виразом на тупому одутлому обличчі він позирає на Меттенгаймера. Та всі дивилися тільки на Меттенгаймера: дехто навіть забув про їжу. Старий взяв у руки газету, що випадково лежала тут, втупив очі в одне певне місце і зблід. Всі зрозуміли, що він лише зараз дізнався про те, що трапилось. Усі затамували подих. Меттенгаймер поволі підвів голову, з-за газетного аркуша виглянуло його засмучене обличчя. В очах його був такий вираз, наче він провалився в пекло. Але, глянувши довкола, він побачив штукатурів, шпалерників. Маленький учень теж сидів тут, нарешті йому таки дали змогу поїсти, та він не їв. У нього за спиною нахабно всміхався Штімберт.