Сонячна машина
Шрифт:
— Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.
Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок — вона вже й сьогоднi все розумiє.
А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.
— Куди? Ще ж рано!
— Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.
I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.
Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.
А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за
Так, так, кiнчаєгься лiто — парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.
Так, так, усе на свiтi кiнчається!
Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.
У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.
З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.
Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства — i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!
Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша — може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.
Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.
Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?
Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?
Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.
Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей
Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?
Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.
Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi.
— Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися?
Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця.
— Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли…
Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.
— Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте?
— Але ж, пане президенте…
— Ще раз, пане Елленбергу: я — нiякий пан президент, як i ви — нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є?
Граф Елленберг здивовано мовчить.
— Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?
Граф Адольф червонiє.
— Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…
— Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.
— Через що, пане… президенте?
— Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.