Сонячна машина
Шрифт:
Та чим же ти її заспокоїш?
А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетiлий орел. Цiлком серйозно шукає очима по небу!
Бiдна-бiдна дiвчина!
Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас, регiт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.
Це горiшнi повернулись iз вугiльної експедицiї. Гей, перевiряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть — вода затопить дiм! Гей, малярi, де гiтара?
А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить i ходить по кiмнатi, поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та вже й горiшнi лозатихали — мабуть, у сад пiшли чи полягали вiд утоми,
Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.
Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?
Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.
— Увiйдiть!
Ну — «увiйдiть». У кiмнату влiтає бiло-чорний вихор. Бiлий капелюх аж на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого лиця iпринцесi. З поля, з лiсу, натуральнi, свiжi, спецiально для Елiзи збиранi.
— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елiзо. Я мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А ви подивiться, який там гарний бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо? Бджола там? Чого ви злякались?
Елiза пiднято смiється — маленький жучок, дурницi. Треба швидше квiтки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).
— Ну, як же там? Привезли вугiлля?
Труда падає на спинку фотеля й розпинає по нiй руки.
— Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять потягiв! Це — першi. Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць ви будете мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.
Чорно-бiлий вихор зненацька дивується:
— Слухайте, Елiзо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та нi нi що ви смiєтесь. Знаєте ви це чи нi? Я серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!
— Не знаю, Трудо, i не хочу знати.
— Чому?!
— Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)
— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання — з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi — засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто — вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi — просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його «надприродну», як вiн сказав, «прозорливiсть i генiальну гостроту розуму». Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.
Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.
— Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?
— Ах, iдiоти! Iрма просто мене дратує. Уявiть собi: вiдома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось схiдне, загадкове в лицi, знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонникiв, через неї люди вбивали себе. I раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Боїться нашого Рудi, як маленька дiвчинка! I що бiльше закохується, то бiльше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.
Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.
— Що ж, доктор Рудольф не вiдповiдає їй, чи що?
— Ах, не вiдповiдає! Розумiється, вiдповiдає. Але сам доктор Рудольф такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно нiякої смiлостi немає. Мужчина мусить буть навiть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разi, iнiцiативний, смiливий. А Рудi…
Труда обурено, зневажливо знизує плечима й перемiняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-синi кучерi i поблискує в бронзовому оцi.
— Ну, ви, може, не знаєте, як вiн поводиться.
— Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхнiй знаю. Краще навiть за саму Iрму й за самого Рудi. Нiякої iнiцiативи немає. От що! Чистiсiнький тюхтiй!
Елiза раптом скляно, дзвiнко смiється й гаряче, навiть трошки бурно обнiмає Труду за ллечi.
— Ах ви комiчна й мила, Трудонько.
— Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.
Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смiється
— Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви знаєте, що вiн її любить? Казав вiн вам про це?
— «Казав, казав»! Абсолютно нема нiякої потреби, щоб вiн казав, коли й так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що вiн — анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одної жiнки не зазнав. Я певна, що вiн не знає, як треба цiлуватись. Ви знаєте це? Серйозно!
Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонiє. Червонiє й смiється таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiмає за плечi Труду, що Труда здивовано поширює очi й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.
— Чого ви смiєтесь? Ви не вiрите?
— Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.
— А знаєте, Елiзо, от ви в цей мент страшенно гарнi! I ви, знаєте, страх мiнлива. Ви можете в одну мить постарiтись на десять рокiв i помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м'якiсть, така дитячiсть у лицi, що аж не вiриться. Я це вже й ранiш помiчала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. I червонiєте ви так щиро й палюче, що аж дивно. I зовсiм од дрiбницi! Ну, що я сказала?