Сонячна машина
Шрифт:
В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини.
На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо вибиває вiсiм годин.
Доктор Рудольф поспiшає до хвiртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогоднi й не спiзниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милi очi.
Але за хвiрткою хлопчини ще немає, i нiхто не сердиться, i нiхто очей не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не важно, крiм того, що там, у лабораторiї,
I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посмiхається, рве листки, нюхає. А очi йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згадує й злякано шкандибає до хвiртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Немає.
I знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. I знову злякано згадує й виглядає.
Ага, нарештi! Ну, так, якась йому неприємнiсть: лiва рука в кишенi, в руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.
Макс недбало гикає руку. Вiн, здається, запiзнивсь? Ну, вiд цього другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних «обiймiв».
У саду нiхто не зустрiвається. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн, але й вiн за кущами не бачить братiв.
В лабораторiї, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось пiдкидає, знову нюхає, знову дипиться. Нарештi, нiжно, обережно, за тепломiром зменшує вогонь i, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.
Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу запалює цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа, i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, — вiд того часу, як Рудi знає про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останнiй стадiї або на побаченнi з замкненим у в'язницi назверх — бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi — з вiчною дурною заклопотанiстю, жалем, тривогою.
— Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?
Рудольф весело дивується. В нього чудний вигляд? Чи не випив вiн? Ха-ха! Маєте собi.
I раптом робить зляканi очi й прислухається до казанка.
Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не знає, не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.
Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра, i очi недобрi, не одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.
Макс струшує об черевик попiл цигарки й примружує очi. Нiчого, поправиться. От один лiкар дуже йому рекомендує завести собi повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiковує вiд усяких хороб, як рукою все знiмає.
— Правда? — щиро й серйозно дивується Рудi. Макс теж серйозно хитає головою. Просто знаменито вилiковує. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях жити, мiсяць на острiвцях, де тiльки птицi зупиняються спочивати, мiсяць на Нiлi, бiля пiрамiд.
Рудольф спiвчутливо, згiдливе хитає головою. Ну, звичайно, треба добре їсти, добре вино мати, добрих кухарiв, слуг, не турбуватись, не хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.
Рудi трошки не розумiє зв'язку повiтряно-водяної вiлли з любов'ю до ближнiх. Розумiється, нiчого не можна мати проти цiєї прекрасної заповiдi, але в медичному приписi вона якось не пiдходить.
Не пiдходить?! Ого! Та це найцiлючiша, найгiгiєнiчнiша за повiдь! Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i любов до краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в додаток ще й слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?
Рудi починає знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi, дивитися на Макса.
Макс задирає голову, зiтхає, обдивляється навкруги й лiниво посмiхається. А то ще теж непогано: завести собi яку-небудь лабораторiю, довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати статтi про новi елементи у природi й любити всiх ближнiх, як самого себе. Неодмiнно всiх, усiх до одного! Добрих i поганих, насильникiв i насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв i працюючих. Абсолютно всiх! I, боже борони, нi до якої полiтики не втручатися. Полiтика — то злiсть, ненависть, нелюбов до деяких ближнiх, вона псує нерви, кро. в, шлунок, а iнодi й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних органiзацiй. Це вже зовсiм негiгiєнiчно. Правда?
Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе, завважує, що важко бути прихильником заповiдi однакової любовi до паразитiв i працюючих, до насильникiв i насилуваних.
Макс пiдкидує покладеною на ногу ногою i скоса поглядає на стелю. Так, у теорiї, може, i можна не бути прихильником, але в дiйсностi, в життi, воно фактично так є.
— Чим же воно, Макс, є?
О, ця прохальна, уступлива, покiрна лагiднiсть. Вiн готовий на все згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у цьому тонi, — що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила унiверситету.
— А тим воно, Рудольфе, є, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумiєш? Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.
Рудольф старається якомога серйознiше й уважнiше ставитись до слiв Макса, — бiдного хлопчину так раз у раз дратує його неуцтво в полпичних справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.
— Добре. Але чим же я можу доказати? Я на полпицi, на жаль, не розумiюсь.
— О, тут великої полiтики не треба. Тут дуже проста справа. Є двi сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?