Сонячна машина
Шрифт:
— Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель
Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!
Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, — тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, — просто, чисто, одверто й по-людськи.
Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин
Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.
— Ну, прошу.
Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно — як лiтнього ранку, внизу — як перед вечором.
Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.
Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.
— Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?
Це — «каплиця Афродiти». Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, — .похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.
— Будь ласка. Прошу.
I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.
Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.
Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.
I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…
— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.
— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.
Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.
I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.
Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, — все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.
— Я жду вiдповiдi.. — одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.
Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.
Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.
Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.
— Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.
Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.
— Ти… милий Чуєш ти?
Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.
— Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?
— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.