Сонячний Птах

Смит Уилбур

– Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.

Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.

– Хто там? – повторив я своє запитання.

– Це я, докторе, Тимоті.

Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.

– Ти один? –

запитав я мовою калахарських бушменів.

– Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.

Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.

– Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?

– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

– Що ти зробив зі своєю рукою?

– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

– Кладовище давніх жителів міста, – провадив Тимоті. – Ви досі його не знайшли?

– Я справді не знайшов його, Тимоті.

– Після нашої розмови я багато думав на цю тему. – Він перейшов на венда, мову, яка набагато зручніша для обговорення окультного. – Я повернувся у своїй пам’яті назад, до всіх легенд мого народу. – Я яскраво собі уявив, як він увійшов у гіпнотичний транс, щоб здійснити пошук. – І я там дещо знайшов, то була чорна пам’ять, схожа на темряву, яка панує за вогнищем і яка ховалася від мене. – Він похитав головою й відвернувся, стривожено міряючи кімнату кроками, цмулячи віскі, щось тихо бурмочучи до себе, так наче досі переглядав темні архіви своєї свідомості.

– Мої зусилля були марними, докторе. Я знав, що відповідь на моє запитання існує, але не міг схопити її. Я зневірився в цій можливості, а потім заснув. Але мене дуже тривожили демони сну, аж поки… – він завагався, – до мене прийшов мій дід.

Я неспокійно засовався у кріслі.

Дід Тимоті спочивав уже двадцять п’ять років у могилі вбивці.

– Ну, гаразд, докторе. – Тимоті помітив мій невеличкий рух зневіри й плавно перейшов на англійську мову. – Я знаю, ви не вірите, що таке буває. Тоді дозвольте мені пояснити це термінами, які будуть для вас прийнятними. Моя уява, розігріта пошуком давно забутого фрагменту знання, підкинула мені сновидіння, в якому я побачився зі своїм дідом. Тим чоловіком, від якого я здобув майже все те, що знаю.

Я всміхався, намагаючись приховати свої моторошні почуття; о цій годині ночі з цим майже безумним чорним чоловіком, що говорив про чорні речі, я відчував, як потроху підпадаю під його чари.

– Розповідай далі, Тимоті.

Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.

– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».

Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.

– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.

– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.

Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.

– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.

– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.

Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.

– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.

– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.