Сонячний Птах
Шрифт:
– Коли? – знову запитала вона, відступаючи, щоб подивитись мені в обличчя.
– Що? – запитав я. – Що ти сказала?
Я водночас почервонів і затнувся. Вона засміялася.
– Коли ми їдемо туди, Бене? Коли ми вирушаємо на пошуки твого загубленого міста?
– Розумієш, – я замислився, як відповісти їй найделікатніше. – Спочатку туди вирушимо я і Лорен Стервесант. Ми відлітаємо у вівторок. Лорен нічого не згадував про асистента, тож я не думаю, що в розвідку поїдеш і ти.
Саллі відступила назад, упершись у боки руками, стиснутими в кулаки, подивилася на мене недобрим поглядом і запитала з оманливою лагідністю:
– Хочеш поб’ємося об заклад?
Я готовий битися об заклад лише тоді, коли маю шанс його виграти, тому я наказав
Я нетерпляче мандрував виставковими кімнатами, стираючи пилюку з експонатів, обмірковуючи той або той новий спосіб розташування скарбів, що заповнювали наш склад і кімнати на горищі, переглядаючи прізвища у книзі відвідувачів, виконуючи роль гіда в екскурсіях школярів, – роблячи геть усе, аби тільки не працювати. Зрештою я підіймався нагору й стукав у двері кімнати Саллі. Іноді вона казала: «Заходь, Бене». А іноді її відповідь звучала зовсім інакше: «Я зайнята. Чого тобі треба?» У таких випадках я йшов провести годину в секції африканських мов у товаристві суворого велетня Тимоті Маґеби.
Тимоті почав працювати в інституті прибиральником і підмітальником; це було дванадцять років тому. Мені знадобилося півроку, аби відкрити, що, крім рідного південного сото, він розмовляє ще шістнадцятьма діалектами. Я навчив його вільно володіти англійською мовою за півтора року, писати нею – за два роки. Через два роки він вступив до одного з вищих навчальних закладів, ще через три здобув диплом бакалавра мистецтв, став магістром у наступні два роки, які були для цього потрібні, після чого заходився готувати докторську дисертацію з африканських мов.
Тепер він розмовляє дев’ятнадцятьма мовами, включно з англійською, тобто знає на одну мову більше, ніж я, і він єдиний чоловік, якщо не брати до уваги мене, – а я ж прожив дев’ять місяців у пустелі з маленькими жовтими людьми, – який розмовляє діалектами північних бушменів і також бушменів Калахарі.
Для лінгвіста це надзвичайно мовчазний чоловік. Коли він розмовляє, то розмовляє basso profundo, [2] що вельми пасує до його величезного тіла. Шість футів п’ять дюймів заввишки, вкритий м’язами, наче професійний борець, він рухається з грацією танцюриста.
2
Глибоким басом (іт.).
Він мене зачаровує, але трохи й лякає. Його голова цілком безволоса, поголений і змащений округлий череп блищить, як гарматне ядро в темну ніч. Ніс у нього широкий і плаский, ніздрі дихають полум’ям, губи мають темно-червоний колір, а за ними проблискують великі й міцні білі зуби. З-поза цієї незворушної маски крізь прорізи очей просвічує лють закутого в ланцюги дикого звіра і вряди-годи спалахує, як далека блискавка літньої грози. Біля нього відчувається якась сатанинська присутність, попри білу сорочку й темний діловий костюм, і, хоч протягом дванадцятьох років я провів чимало часу в його присутності, я ніколи не міг виміряти темні глибини, що розверзалися під цими чорними очима й чорною шкірою.
Під моїм не вельми суворим наглядом він керує відділенням африканських мов інституту. П’ятеро молодших африканців, четверо чоловіків і одна дівчина, працюють під його управлінням, і вони вже опублікували авторитетні словники сімох головних африканських мов, якими розмовляють у Південній Африці, і накопичили рукописний і друкований матеріал, що забезпечить їх роботою на наступні сім років.
Із власної ініціативи, лише з моєю невеличкою допомогою та підбадьоренням, він опублікував два томи африканської історії, які спричинили справжній шторм істеричних образ і звинувачень від білих істориків, археологів та оглядачів. У дитинстві Тимоті був учнем свого діда, чаклуна, знахаря й охоронця історичної традиції свого племені. Залучаючи до містерій онука, дід переводив його в стан гіпнозу й видрукував усю історію племені на його мозку. Навіть тепер, через тридцять років, Тимоті спроможний провалюватися в транс і цілком пригадувати всю ту безліч легенд, фольклору, особливості неписаної історії та магічної доктрини. Діда Тимоті судив неприхильний до африканської культури білий суддя й засудив його до страти через повішення за участь у серії ритуальних убивств – це сталося за рік до того, як Тимоті мав завершити свою науку й бути прийнятим до стану чаклунів. Проте дід залишив у спадок Тимоті чимало відомостей незрозумілих і сумнівних, чимало таких, які не можна опублікувати через їхню або надто безсоромну, або небезпечно вибухову суть, а решта були надзвичайно цікавими й моторошно жаскими.
Я запозичив багато інформації з неопублікованих матеріалів Тимоті для своєї книжки «Офір», а надто, коли писав ті ненаукові й «популярні» розділи, в яких ідеться про стародавню легенду, де розповідається про расу білошкірих і золотоволосих воїнів, що припливли з-за моря, добували тут золото, поневолили племена аборигенів, будували міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.
Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.
У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися зі Швейцарії, Саллі була надто знервована через те, що Лорен відмовиться взяти її до розвідувальної експедиції, і її товариство стало для мене нестерпним. Щоб утекти від неї і змарнувати останні нескінченні години чекання, я пішов навідати Тимоті.
Він працює в маленькому кабінеті – у нас в інституті бракує приміщень, більшість із яких напхом напхана книжками, брошурами, папками та стосами чистого паперу, які громадяться майже до стелі, проте я завжди знаходжу місце, де поставити свій стілець. Він має довгі ніжки, як той, яким користуються в барі. Бо хоч ноги й руки в мене нормальної довжини й навіть, можна сказати, досконалі, мій тулуб так розплющений і згорблений, що якби я сидів на нормальному стільці, то навряд чи зміг би побачити, що там робиться на столі.
– Мачане! Будь ти благословен! – Тимоті підвівся зі своїм звичайним привітанням, коли я увійшов.
Згідно з традиційними знаннями банту, ті з нас, хто має клишаві ноги, пігментацію альбіноса, звужені очі та горб на спині, благословенні духами та наділені великою фізичною силою. Ця віра дає мені щось подібне до жалюгідної втіхи, й привітання Тимоті завжди мене збадьорює.
Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.