Сонячний Птах

Смит Уилбур

– Хочеш випити філіжанку кави? – запитав я.

– Уже пізно.

– Зовсім ні. Ти все одно не зможеш заснути – принаймні сьогодні. Ми могли б зіграти партію в шахи.

– Ну, гаразд.

Ми пройшли крізь парадні двері й перетнули виставкові зали, завалені ящиками та восковими фігурами, до приватних сходів, що вели до мого кабінету й помешкання.

Саллі розпалила вогонь у каміні й розставила на шахівниці фігури, поки я заварював каву. Коли я повернувся з кухні, вона сиділа, схрестивши ноги, на обтягненому тисненою шкірою пуфі, замислившись над шахівницею, виготовленою зі слонової кістки й чорного дерева. Мені перехопило дух: яка

вона гарна в тому світлі й у тій позі, в якій постала переді мною. На ній було плямисте пончо, не менш яскраве, аніж східні килими, постелені навкруг на підлозі, а м’яке бічне світло сяяло на її оливковій засмаглій шкірі. Дивлячись на неї, я боявся, щоб у мене не розірвалося серце.

Вона подивилася на мене великими лагідними очима.

– Ходи сюди, – сказала вона. – Зіграймо.

Мені треба лише витримати першу ураганну атаку, й тоді я зможу задушити її пішаками, завдяки своєму вмінню будувати позицію. Вона називає такий повільний, але невтримний наступ повзучою смертю.

Кінець кінцем вона повалила свого короля, роздратовано застогнавши, підхопилася на ноги й тепер міряла кімнату неспокійними кроками, притримуючи на плечах яскраве пончо. Я цмулив каву й дивився на неї з прихованою втіхою, аж поки несподівано вона круто обернулася й зупинилася, дивлячись на мене, ноги в неї були широко розставлені, стиснуті кулаки лежали на стегнах, а лікті притискали пончо до тулуба.

– Я ненавиджу того виродка, – сказала вона напруженим, здушеним голосом. – Великий і нахабний чоловік, що уявляє себе богом. Я зрозуміла, до якого типу він належить, як тільки його побачила. Чому, в ім’я всього святого, він повинен їхати з нами? Якщо ми зробимо значуще відкриття, то неважко здогадатися, кому дістанеться вся слава.

Я відразу зрозумів, що вона говорить про Лорена, і мене вразили ядучі й жовчні нотки в її голосі. Згодом я довідаюся, в чому була причина такого її ставлення до Лорена. Але в ту мить я був приголомшений, а потім украй розсердився.

– Про що ти, в біса, говориш? – запитав я.

– Його обличчя, його хода, наплив ідолопоклонників, поблажливий вираз, із яким він дарує блага, величезне самовдоволення того чоловіка…

– Саллі!

– Недбала й жорстока бездумність його нахабства…

– Припини, Саллі, – сказав я, підхоплюючись на ноги.

– Ти бачив цих бідолах навкруг нього – вони тремтіли від страху.

– Саллі, не смій говорити про нього так – принаймні при мені.

– А ти себе бачив? Ти один із найлагідніших, найдобріших, найпристойніших чоловіків, які зустрічалися в моєму житті. Один із наймогутніших мізків, із якими я мала честь працювати. Чи ти себе бачив? Бачив, як ти бігаєш і крутиш хвостом? Боже, ти впав на спину під його ногами, пропонуючи, щоб він полоскотав тобі живіт… – Вона була майже в істериці, вона плакала, й сльози стікали в неї по щоках, її обличчя зблідло й тремтіло. – Я ненавиділа тебе й ненавиділа його! Я ненавиділа вас обох! Він принижував тебе, перетворював тебе на дешевого й нікчемного…

Я не міг нічого їй відповісти. Я стояв приголомшений і отупілий, а її настрій раптом змінився. Вона підняла руку й притисла її до свого рота. Ми витріщилися одне на одного.

– Мабуть, я збожеволіла, – прошепотіла вона. – Навіщо я все це сказала? О, Бене, Бене! Пробач мені! Благаю тебе, пробач!

І вона підійшла й опустилася навколішки переді мною, її руки обхопили моє тіло, вона обняла мене й пригорнула до себе. Я стояв, наче статуя. Я похолонув від страху, від жаху того,

що мало між нами відбутися. Бо хоч я давно про це мріяв і молився, щоб воно прийшло, але воно настало вкрай несподівано, не давши мені бодай хвилинного застереження, і тепер я опинився там, звідки немає ніякого вороття, на незнайомій території. Вона підвела голову, досі припадаючи до мене, й подивилася мені в обличчя.

– Прости мене, благаю, прости.

Я поцілував її й відчув, що її рот солоний, теплий і солоний від сліз. Її губи розтулилися під моїми, і я відчув, що мій страх минув.

– Кохай мене, Бене, благаю тебе, кохай.

Вона інстинктивно відчула, що мною треба керувати. Вона повела мене до канапи.

– Світло, – судомно прошепотів я. – Будь ласка, вимкни світло.

– Якщо ти так хочеш.

– Благаю тебе, Саллі.

– Я його вимкну, – сказала вона. – Я знаю, тобі так треба.

І вона вимкнула світло.

Двічі в темряві вона вигукнула:

– О, Бене, будь ласка, ти такий дужий. Ти вбиваєш мене… Твої руки… Твої руки…

Потім незабаром вона зойкнула, то був пронизливий зойк без форми або значення, й мій власний натужний крик злився з ним. Потім був лише хрипкий звук нашого дихання в темряві.

Я почувався так, ніби мій дух вилетів із тіла й витав десь. Уперше за своє життя я перебував у стані цілковитого відпочинку, почувався задоволеним і в безпеці. Із цією жінкою в мене багато чого буде вперше. Коли нарешті Саллі заговорила, її голос пролунав для мене, як щось цілком несподіване.

– Ти заспіваєш для мене, Бене?

І вона ввімкнула лампу на столику біля канапи. Ми заморгали очима, як сови, що потрапили на світло. Її обличчя розчервонілося, а волосся сплуталося в чорний клубок.

– Так, – сказав я, – мені хочеться заспівати.

Я пішов до роздягальні, дістав шухляду із шафи й коли зачиняв двері, то побачив себе в дзеркалі на повний зріст.

Я пильно придивився до того незнайомця, який стояв переді мною. Жорстке чорне волосся обрамлювало квадратне обличчя з чорними очима й по-дівочому довгими віями, важкою, як у мавпи, щелепою і довгим блідим лобом. Незнайомець усміхався мені, напівсором’язливо, напівгордо.

Я дивився на дивне, неправильно сформоване тіло, яке примушувало мене тяжко страждати від самого дитинства. Руки й ноги надмірно розвинені, товсті й вузлуваті, з клубками м’язів, такі собі кінцівки велетня. Я зиркнув на гирі в кутку кімнати, якими користувався для тренування м’язів, а тоді знову подивився в дзеркало. Я був досконалий на периферії, але в центрі я бачив приплюснутий, горбатий, схожий на жаб’ячий, торс, укритий волохатими заростями закучерявленого чорного волосся. Я подивився на це незвичайне тіло й уперше в житті не відчув до нього ненависті.

Я повернувся до Саллі – вона досі сиділа на м’якій ковдрі з мавпячих шкур, що накривала канапу. Я підстрибнув і сів поруч із нею, схрестивши ноги і тримаючи гітару в себе на колінах.

– Заспівай сумну пісню, будь ласка, Бене, – попросила вона.

– Але я почуваю себе щасливим, Сал.

– Заспівай сумну пісню, одну з твоїх власних сумних пісень, – наполягала вона й, коли я взяв перші ноти, заплющила очі.

Я був їй дуже вдячний, бо ніколи не мав можливості милуватися жіночим тілом. Нахилившись уперед і торкаючись пальцями співучих струн, я голубив її гладеньке довге тіло своїми очима, його білі пласкі місця, заокруглення й потаємні тіні. Це тіло прийняло у свої обійми моє тіло – як я його любив! Я заспівав: