Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину
Шрифт:
Но и люди образованные, например, полтавский помещик Бобир-Бохановский, по словам Чикаленко, жаловался ему на выдуманный язык «Громадської думки»: «Хіба це по-нашому? Це по-хорватськи або по-словацьки, тільки не по-нашому: ну, прочитайте самі хоч оцю передову статтю: «Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили і прибрав таку форму, що уряд наш і т. д. Ну, хто розбере цю фразу? Що таке «суспільний», що таке «рух»?
Після моїх пояснень він і каже:
— От і треба було так і сказати: «С теченієм времені наше движеніє приняло такії розміри і форму, що правительство наше» і т. д.».
Размышляя о причине конфуза, Чикаленко пришел к выводу, что читатели исчезли не только из-за того, что «мова нашої газети для них
Ни простая народная, ни образованная интеллигентная Украина не воспринимала того искусственного «украинского» языка, который выдумывала назло всем крошечная группка полупомешанных на своих идеях националистов!
Не знали будущие «украинцы», и кто такой Тарас. Тот же Чикаленко (украинизатор из украинизаторов — десятки тысяч царских рублей выбросил на свою панскую затею, чтобы не скучать!) не без юмора вспоминал, как до революции он разъезжал в целях пропаганды своих идей по железным дорогам в вагоне третьего класса — вместе с народом — и специально держал развернутым «Кобзарь»: «На правобережних залізних дорогах ніхто з селян не поцікавився, яку я книжку читаю, хоч я навмисне лишав розгорнутого «Кобзаря» на лавці: на лівобережних дорогах раз-у-раз селяни питали мене про книжку, яку я держав в руках, або просили почитати»… Пытаясь найти объяснение этому феномену, Чикаленко пришел к выводу, что Шевченко часто бывал и долго проживал на Полтавщине. Там о нем хоть что-то слышали. А для так называемой Правобережной Украины он оставался совершенно неизвестным — чужим.
Мемуары и дневники Евгения Чикаленко, изданные крошечным тиражем всего в одну тысячу экземпляров, сегодня замалчивают именно по этой причине. Они, красноречиво свидетельствуют, что никакого всеукраинского народного культа «Великого Кобзаря» не существовало (его насадят сверху через школу только большевики-украинизаторы в 20-е годы! а то, что мы сегодня называем «державной мовой», не понимали даже украинские крестьяне, во имя которых якобы трудились деятели «відродження»!
Кроме того, содержание «Громадської думки» противоречило взглядам потенциальных подписчиков. Чикаленко признал, что она «взяла тон занадто ворожий до всіх заможних клас та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про газету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають газети».
Сразу же после возникновения украинского движения в нем резко обозначился раскол между украинцами и галичанами. Их разделяли граница двух империй, вера, психология и финансовые возможности. «Украинский Пьемонт» — тогда, как и сегодня, был дотационным регионом. Он ничего не зарабатывал — только проедал. Фактически меценаты из так называемой русской Украины содержали культурологические общества на территории Галиции — прежде всего, НТШ («Наукове товариство ім. Шевченка»), За их же деньги строился и Академический дом во Львове. Василий Симиренко только в 1912 году выдал председателю НТШ Михаилу Грушевскому на эти цели 100 тысяч золотых рублей. Этот сахарозаводчик платил украинским организациям добровольный 10-процентный налог со всех своих доходов!
Евгений Чикаленко тоже не скупился: «Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль, здається, 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з Наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою квартирою».
Но, познакомившись ближе с ситуацией на Галичине, Евгений Харлампиевич испытал жестокое разочарование: «Кар'єризм, матеріалізм, безідейність та кав'ярне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів, і у наших, що там виховувалися, одвернули мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінчинківною до Львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швейцарії, в справжню Європу, а не на «європейський смітник», як тоді називано на Великій Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців».
Богатый помещик Евгений Чикаленко был экономически абсолютно независим. Он мог сколько угодно фрондировать против Российской империи, но царское правительство свято блюло его экономические интересы как российского дворянина. Владелец Перешор не беспокоился о карьере, не заискивал перед сильными мира сего и не гнул ни перед кем спину. И таких украинцев, как он, в России было много: Терещенки, Тарновские, Скоропадские, сотни родов малороссийского дворянства, крестьяне, богатеющие от тучной земли бывшей Гетманщины и Новороссии.
Совсем другая ситуация была в Галиции. Земля тут принадлежала польским дворянам, торговля — еврейским финансистам, а власть — австрийским чиновникам. Уже тогда Галичина в миниатюре переживала то, что сегодня, как рак, съедает всю Украину — ею управляла Европа напрямую, при этом сотни тысяч галичан убегали в эмиграцию, не зная, чем прокормят семьи. Драпали вплоть до Канады и США. Это и предопределило те черты галичанства, которые зорко подметил Чикаленко: «Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріальними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як «стоїть» матеріально, хто як «ситуований», яка в його «реальність», тобто власність, маєток».
Самому Чикаленко его меценатство приносило только убытки. Новая газета — «Рада», которую он взялся финансировать на паях с Василием Симиренко, оказалась бездонной прорвой, поглощавшей ежегодно десятки тысяч рублей. И 20 августа 1910 года Чикаленко записывает в дневнике: «Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах, і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі «Раду», але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети… Я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року».
Приходилось искать спонсоров и сеять, как выражался Чикаленко, «бактерию украинства» среди соседей. Некоторые проявляли интерес, но не слишком активный. Распропагандировав богатого таращанского помещика Ивана Яневского, отец которого стал миллионером из простых крестьян на торговле скотом, Чикаленко записывает в дневнике 27 августа 1909 года: «Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів… Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене. Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати… Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню. Побачим.