Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.
— А при білих як поводилась?
— Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.
— Ну от, а кажеш «нічого особливого»!
— Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка…
— Де вона живе, кажеш?
— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.
Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону — кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.
За стойкою сиділа Федосова.
Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.
Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.
На неї, як на диво, не мигаючи, дивився молоденький білявий червоноармієць. Він, очевидно, щойно привіз і здав пошту, а тепер без потреби щось м'яв у глибокому полотняному мішку і дивився на дівчину заворожено, з подивом, якого і не намагався приховати.
Було тут ще двоє: чубатий кіннотник, нахабний і веселий, у козачому чекмені і сірих цивільних штанях, до яких були пришиті шовкові червоні стрічки замість лампасів, і його приятель, теж кавалерист, великий цибатий хлопець, тупуватий і самовдоволений, з червоним бантом на портупеї. Їх коні стояли на вулиці, біля ґанку.
Чубатий поплескав нагаєм по піхвах уланського палаша і щось неголосно казав, нахилившись до стойки, — залицявся. Федосова слухала його поблажливо, з явною нудьгою.
— Як ми є розвідники, — говорив чубатий, — то, звичайно, око в нас набите. Їдемо ми мимо на бойових конях, я у віконце глянув і кажу напарникові: Афонько, кажу (це його таке ім'я — Афоній), стрибай на землю, діло буде, повір моєму бойовому досвідові. Сказав я так, Афоне?
— Точно! — Афоня голосно зареготав і поправив бант на портупеї.
— І ще кажу: здається, бойовий товаришу, наступає цілковитий збіг долі для червоної розвідки і…
Він обірвав себе на півслові і оглянувся, незадоволений, що його перебили.
Олексій зробив крок до стойки і сказав перше, що прийшло в голову:
— У вас не знайдеться аркуша паперу, листа написати?..
— Ах, вам аркуш паперу! — замість Федосової озвався чубатий і багатозначно підморгнув приятелеві.
Його зухвалі очі обмацували Олексія. Він явно запідозрив, що цього високого, підтягнутого хлопця привела сюди зовсім не потреба в папері, а ті ж причини, що і його самого.
— Між іншим, тут не крамниця, папером не торгують. Помилились адресою! — він по-блазенському випнув щелепу.
Афоня радісно заіржав і знову поправив свій шикарний бант.
— А тобі що? — Олексій, прищулившись, глянув на нього. — Більше за інших треба?
— Ні, це я так, між іншим.
— Ах, «між іншим»… Ну й тримай язик за зубами, не сунь носа, куди не треба!
— Ого-го! — протягом сказав кіннотник, який, мабуть, не чекав такої рішучої відсічі. — Ти, бачу, сміливий!
— А кого боятися, тебе, чи що?
— Може, й мене. Дивись, коли б на мозоль не наступив.
— Оступишся.
— Не оступлюсь! — чубатий починав злитися. — Не таких душили! — Навалившись спиною на стойку, він уперся в неї ліктями, загородивши віконце.
Сутичка з ним на очах у Федосової була зовсім не до речі, але відступати було пізно. Дівчина дивилася на них насмішкувато і очікувально.
— Ану, пусти!
— А то що? — вкрадливо спитав чубатий.
— Побачиш.
— А може, мені дивитись неохота? Може, мені бажано, щоб ти вшився звідси і дверці підпер, бо задуває?..
— Ще раз кажу: відійди!
— А то?
— А то пообдираю з штанів стрічки і дівчатам віддам у коси заплітати…
Чубатий побагровів.
— Що-о? — він спустив лікті із стойки і заворушив пальцями на держаку нагая.
Зліва на Олексія горою насунувся Афоня. Становище ставало загрозливим.
— Перестаньте, будь ласка! — За стойкою підвелася Федосова. — Коли треба, йдіть на вулицю, тут не місце…
— Чого причепилися до чоловіка? — до Олексія підійшов і став поруч білявий червоноармієць. — Якого дідька чіпляєтесь? Прийшов чоловік тихо-мирно, лист написати…
— О, ще один! — здивовано промовив чубатий. — А ти звідки взявся? Тобі хто межу переорав?
— Ти, хлопче, не лізь, — сказав червоноармієць. — Не то, дивись, погано буде!
— Ого-го!
— Буде тобі і «ого-го».
— Перестаньте ж! Ось вам папір! — Федосова через плече кавалериста простягнула Олексієві білий аркуш паперу. — Перестаньте…
Олексій взяв папір і торкнув червоноармійця за рукав:
— Не зв'язуйся, ну їх!
— Ідіть, ідіть! — сказав чубатий. — А то повисмикуємо ходилки, повзти доведеться!.. — Він повернувся до Федосової. — Просимо пробачення за турботу. Неохота вашу самочуствію псувати, а то б ми йому язика вкоротили…
Він ще щось таке казав, бажаючи якомога дужче зачепити Олексія. Афоня гудів йому в лад. Але Олексій уже взяв себе в руки, мовчав.
— Ну, поки що до побачення, — сказав, нарешті, чубатий. — Якось заїдемо ще.
— Заходьте, заходьте, — привітно запрошувала Федосова.
— Заїдемо! — пообіцяв чубатий. — Теперечки нас не віднадиш. Розвідники — народ вірний. Дозвольте ручку потиснути…
Вони попрощались і пішли до виходу. Проходячи повз Олексія, Афоня зачепив стіл, за яким той сидів, а чубатий просичав собі під ніс: