Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому — поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.
Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.
Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.
Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.
Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.
— Ага, приїхав! — якось вже надто радісно закричав він. — Виконав складне бойове завдання? Придушив місцеву контрреволюцію?
Полонені витріщилися на Олексія, вирішивши, що перед ними дуже великий начальник червоного ЧК.
Не даючи здивованому таким прийомом Олексієві відповісти, Федя пояснив:
— Довелося зайняти твій кабінет. У мене в кімнаті зараз не можна, там вирішується одна дуже таємна справа… — І, повернувшись до полонених боком, моргнув Олексієві лівим оком: мовляв, мовчи.
Ніякої кімнати, навіть постійного місця у Феді не було, і він боявся, щоб Олексій нескромним зауваженням не підірвав його авторитету. Олексій це зрозумів і промовчав.
Федя, треба зауважити, високо цінив його стриманість, особливо після спіймання сигнальника: Олексій нікому не сказав, що в ту ніч Федя проґавив Крученого. А оскільки один шпигун був усе-таки спійманий, то честь цієї операції поділялася між ними нарівно.
Бачачи, що з боку Олексія його авторитету не загрожує ніяка небезпека, Федя впевнено продовжував допит:
— З яких будеш, Петро Кисельов?
— По селянству ми… — гугняво відповідав полонений.
— Ти в нас стріляв?
Полонений похнюпився.
— Говори як на сповіді! Не бійся.
— Стріляв…
— Навіщо стріляв?
— Наказали…
— Хто наказав?
— Взводний, хто…
Пронизливо дивлячись на нього, Федя підвищив голос:
— А ти знав, що стріляєш у Радянську владу, в твою ж рідну селянську владу?
— Знав…
— Так навіщо стріляв?
— Та наказували ж!
— А ти розумієш, — розтягуючи слова, спитав Федя, — що тобі за це належить?
Полонений подивився на носки черевиків, пом'явся і невпевнено промовив:
— Розстріляти мене, бо ж, правда, знав…
— А! — задоволено посміхнувся Федя. — Розумієш, що розстріляти за це мало! Ну, то йди. В інший раз розбирайся! Йди по коридору ліворуч, останні двері, до товариша Павликовича. Вій тебе направить, куди треба…
В такий же спосіб допитавши решту полонених, Федя відпустив їх і, відразу втративши солідність, кинувся до Олексія.
— Здоров, Альошко! Приїхав!.. Цілий? — говорив він, обмацуючи Олексія, наче не вірячи, що це справді він, у плоті й крові.
— Ти що тут наробив, чекіст? — спитав Олексій, показуючи на книги Воронька, з яких була знята ряднина.
— А що? Я тільки подивився.
— Почекай, приїде Воронько, він тобі покаже…
Федя зневажливо свиснув:
— Сьогодні не приїде, а завтра я — ф'ють, і шукай вітра в полі.
— Що таке?
— Їду на відповідальне завдання! — урочисто оголосив Федя.
— Куди?
— В Олешки. Цілу групу посилають і мене теж.
— Навіщо?
— В Олешках контра розходилася. Наших з-за рогу б'ють. Словом, треба все викрити. Найбойовіших хлопців підібрали. Я, між іншим, не набивався, мене Величко призначив.
— Правда?
— Що я, брехатиму?!
Олексій побіг до Величка.
— Правда, що в Олешки їде група?
— Їде.
— Відпустіть мене з ними, товаришу Величко!
— Там людей досить.
— Товаришу Величко, арештований Середенко, мірошник, показує, що Кручений зараз в Олешках. Прошу дозволити мені продовжити цю справу.
Величко зім'яв пальцями нижню губу, подумав.
— Ходімо до Брокмана, — сказав він.
Голова ЧК зустрів Олексія привітно.
— А, мандрівник! Чого прийшов?
— Просить послати його з групою Іларіонова, — сказав Величко. — Дізнався, що Кручений в Олешках.
Олексій доповів про свідчення мірошника,
— Чутки не перевірені, — сказав він, — але все-таки… Адже я один знаю його в обличчя, товаришу Брокман.
— Ти… Як ти думаєш? — спитав Брокман у Величка.
— Я так вважаю: з Іларіоновим ми його не пошлемо. Стривай, стривай, — спинив він Олексія, — поїдеш окремо. Ти в ЧК нова людина, ще не примелькався, це треба, використати. Зведемо тебе з Корольовою…
— З якою Корольовою?
— Є одна в Олешках. Жила там при білих, надійна людина. Зв'язуватиме тебе з Іларіоновим. Сам тримайся окремо: Олешки — маленьке містечко, вмить усе буде відомо, Іларіонова я попереджу. Тепер щодо обстановки. Крученого, звичайно, спіймати треба, але дивись не захоплюйся, справа не тільки в ньому. В Олешках штаб групи військ. Через місто йдуть війська. Зараз там саме місце для шпигунів. Останнім часом вони вбили трьох командирів і шість червоноармійців. Ясно, в місті зграя, а твій Кручений, якщо він в Олешках, мабуть, не остання, спиця в їхньому колесі. Думаю, ось як треба діяти…
Величко виклав свій план, Брокман цей план схвалив.
— Перед від'їздом зайди, напишу записку до начальника штабу Саковніна, я його добре знаю, — сказав він. — Величко, підготуй йому документи по всій формі… — І посміхнувся: — Прізвище придумай найкрасивіше.
— Хай їде під своїм, — заперечив Величко. — Він же тутешній. Зустріне знайомого — і кінець, провал.
— Теж правильно, — погодився Брокман. — Обдумайте все як слід і не гайтеся. Завтра ж відправ його…