Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.
Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.
— Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..
Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.
БУДИНОЧОК У МАРКАСІВСЬКОМУ
Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.
З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..
Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…
Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…
Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.
Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.
— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!
— На здоров'я. Далі що?
— Нічого не треба, я сама!
— Далі що, питаю?
— Та от, навісити хотіла…
Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.
— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?
— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…
Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.
— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…
На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:
— Звички нема. Нелегке все-таки діло…
Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.
Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.
Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.
— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.
— Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!
Олексій глянув навколо.
— Може, ще яка робота є, хазяйко?
— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…
— Це нічого! — сказав Олексій. — Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.
— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.
— Я з Одеси, — відповів Олексій.
Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…
— Погодувати, звичайно, можна, — сказала жінка. — Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.
— Що не жирно, не біда, — весело вимовив Олексій. — Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!
— Ну, ходімо, — посміхнулася жінка.
Олексій явно припав їй до душі…
Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.