Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…
— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?
— Боягузтвом мені дорікаєш?..
— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?
Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:
— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..
— Ну, ну, Брокман, ти легше!..
— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?
— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…
— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?
— Чув уже!
— Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!
— Як так?
— А ось так!
І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.
Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.
— Забув, у який час живемо? — говорив Брокман. — Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось — знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе — ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…
— Досить! — глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. — Досить, Брокман!..
— Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..
Філіппов тільки пересмикнув плечима.
— Чого ж мовчиш? Нічим крити?
— Що тобі сказати, голово… — крізь зуби промовив льотчик. — Хочеш — віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? — раптом вигукнув він. — Не віриш?
— Не кричи, — тихо сказав Брокман, — від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?
Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.
— А випадкових товаришів по чарці не було?
— Ні.
— Брешеш!
— Правда, не було…
— Так… Ще запитання, — сказав Брокман. — Ти розписувався в одержанні наказу?
Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.
— Ні, не пам'ятаю…
— А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?
— Куди їй! — відмахнувся Філіппов. — Вона жінка добра і дурна.
— А може, все-таки?..
— Ні, ні, не думаю.
— Хто тебе з нею познайомив?
І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…
— Ну, досить, — мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… — Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…
Думки розійшлись. Воронько гримів:
— Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..
Величко вважав, що Філіппов — людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.
Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки — справа командування, а не ЧК.
— Я про інше думаю, — замислено промовив Брокман. — «Наказ» Філіппов одержав другого ввечері. Розписувався за нього чи ні — не пам'ятає; напевне, ні, а людини, яка приносила пакет, він найімовірніше взагалі не бачив. Пакет, очевидно, прийняла хазяйка. Треба б її допитати, може, хоч прикмети опише..
— Допитати недовго, — зауважив Воронько.
Величко, замислившись, дивився у вікно на зелену гілку акації, яка, хитаючись, звисала майже на підвіконня. Олексій, насупившись, почуваючи себе ніяково під допитливим вивчаючим поглядом голови, сказав:
— Я б цю жінку поки що не чіпав.
— Чому?
— За нею треба непомітно постежити. Того вечора вона була одна з Філіпповим… І я думаю: чи не навмисне вона його споювала? Ось і у вас, товаришу Брокман, був сумнів, що це вона підсунула пакет…
— Поки стежитимемо, багато часу мине, — заперечив Воронько. — А коли б знати прикмети, так я б того типа за день, за два зловив.
— Що — прикмети! — сказав Олексій, підбадьорений мовчазною увагою Брокмана і Величка. — Прикмети можна змінити, а коли Дунаєва шпигунка, вона все одно правди не скаже.
— Михальов має рацію, — заговорив Брокман. — У цій справі зачіпок мало: сигналізація на березі та історія з Філіпповим, і ставитися до них треба обережно. Якщо Дунаєва ні при чому, ціна її показань невелика: що вона запам'ятала з п'яних очей! Коли ж вона не така проста, як здається Філіппову, тоді її допит насторожить усю зграю, і з нею порвуть зв'язок. Я дотримуюсь такої думки: Філіппова ми зараз відпустимо.