Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Вони найретельніше перебрали всіх поіменованих у списку людей.
Ад'ютант Панкратов раніше працював у ЧК. Він ні в кого не викликав підозри.
Поза підозрою був також начальник особливого відділу Шалига. Командир матроського загону Сімага загинув. Комісар Горелик лежав у госпіталі з простреленими грудьми.
Величко зв'язався з особливим відділом шостої армії і довідався, що собою являють штабні писарі і секретар військової ради Щавінський. Йому відповіли, що це перевірені люди, призначені за їх рекомендаціями.
Залишилось два прізвища: Парков і Крамов. Обидва колишні офіцери.
Крамов мав колись чин поручика і на німецькому фронті командував батареєю. До Червоної Армії він вступив у дев'ятнадцятому році і як військпнсар працював у різних армійських штабах. Місяців два тому його перевели в Херсон на посаду начальника артилерії Херсонської військової дільниці.
Паркова відкомандирував до Херсона штаб коморси [6] . Він прибув лише кілька днів тому, але оперативний Величко вже встиг зібрати про нього деякі відомості. Парков — кадровий військовий моряк, до революції служив на Балтиці і дослужився до чина лейтенанта. Після революції деякий час був в анархістах. Він мав крутий характер, був незговірливий, на військових радах старався відмовчуватись, а в бою намагався діяти по-своєму.
6
Коморси — так в ті часи скорочено називали командуючого морськими силами.
Проти цих прізвищ Брокман поставив товстий знак запитання. Замислено промовив:
— Хто з них?..
«ПОДАРУНКИ» ФЕЛЬЦЕРА
Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ — квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному — кутку і деревинкою замість ґудзика — на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.
Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок — усе свідчило про те, що човен шпигунський.
Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину — чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.
Воронько на прощання сказав:
— Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…
Блідий від хвилювання хлопчина, — це було його перше бойове завдання, — стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…
Олексій і Воронько пішли в ЧК.
Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:
— Ей, чого вештаєтесь тут?
Інший осадив його:
— Та це ж чекісти, хіба не бачиш?
Воронько критично оглянув Олексія.
— Не розумію, — сказав він, — чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.
Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.
— Не завадило б, звичайно.
— Фельцера потрусимо, — після короткого роздуму вирішив Воронько.
Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.
— А-а! Все-таки прийшов, — промовив той, побачивши Олексія. — А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?
— Ні, ні! — за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. — Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?
— Чи ба! — з сумнівом сказав Фельцер.
— Провалитися мені! — Воронько ясними очима дивився на начгоспа.
— Хочеш перехрещусь?
— Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! — Фельцер потяг Олексія до світла. — Ай-яй-яй, оце товар! Оце багатство!
І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу — гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.
Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:
— Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?
— Цивільний одяг, — прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.
Він коротко пояснив ситуацію.
Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.
Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, — оце і все, що Фельцер міг запропонувати.
— Нежирно!.. — зауважив Воронько.
— Дивіться, він ще незадоволений! — обурився начгосп. — Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..
Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько — широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.
Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…