Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Що ж, скривдили тебе? В начальство не вийшов?
— Я чинів не добивався! Коли б схотів — вийшов…
— Значить, не схотів? А чому?
— Слухай, Марков! — Олексій подався вперед до ліхтаря, дивлячись прямо в сірі очі шпигуна. — Дідька лисого, я тобі щось скажу! Коли ви ті, що я думаю, так випробуйте мене — самі побачите, а ні — я інших знайду, не тільки світла, що у вікні!
— Ач який! — Марков відсахнувся, кілька секунд вдивлявся в Олексія, немов хотів проникнути в найпотаємніші його думки. Потім повільно промовив: — Що ж… Причини, кінець кінцем, всякі можуть бути. Добре, випробуємо… Але поки не доведеш, що готовий заради нашої справи на все, довір'я не чекай. А зрадиш… Повинен тебе попередити, Михальов: Дося тебе знайшла, вона одна і відповідає. Але коли з нею щось станеться — живим тобі не бути. Знайдемо хоч на краю світу. І тоді нарікай сам на себе!..
На мить промайнула в Олексія думка плюнути на все і вихопити наган. Але він одразу ж відігнав її. За спиною, простуджено сопучи носом, стояв другий бандит.
— Лякати мене нічого, — промовив Олексій, — діло кажи.
— Зараз і діло… Ти писар? У штабі працюєш?
— Так…
— Якщо хочеш, щоб ми тобі повірили, зроби таку штуку… Вчора в штабі одержали нову оперативну карту фронту…
— Так…
— Ти щось знаєш про це? — швидко спитав Марков.
— Ні, ні, слухаю.
— Ось цю карту треба роздобути.
— Викрасти, чи що?
— Ну, викрасти. Зможеш?
Олексій, піднявши кашкета, почухав нігтем їжачок свого підростаючого волосся, перевів погляд з Маркова на ліхтар і знову на Маркова. Він «думав». Потім сказав:
— Важко.
— Що тут важкого? Знаєш, де вона висить?
— Та знати я знаю…
— А якщо знаєш, невже не зможеш знайти момент і зняти? Як-небудь вночі…
— Може, щось інше?..
— Нам карта потрібна!
До Олексія підійшла Діна.
— Ви зробите це, Альошо! — вона поклала на його потилицю свою теплу вологу долоню. — Я певна, ви зробите! Пам'ятайте, я поручилася за вас!
— А якщо помітять?
— А ти обережно, — сказав Марков. — А влипнеш — теж не біда: ми тебе так заховаємо, що жоден собака не знайде! Бачиш: нас теж ловлять, а спіймати не можуть. У крайньому разі, переправимо в Крим. І вже повір, ми послуг не забуваємо!
— Вирішуйте, Альошо! — Діна нетерпляче поторсала його за шию.
— Гаразд, — сказав Олексій, — спробую… Але тільки, відверто кажучи, не розумію, на якого дідька вам ця карта?
— Ти що, дурний? — здивувався Марков.
— Не я дурний, а ви дурні! Ну, викраду я карту… припустімо. А її в той же день замінять іншою. Ти думаєш, вони дурніші за тебе?
— Он ти про що! — посміхнувся Марков. — Хай замінюють. Тим краще. Укріплення за два дні не переробиш, а війська вже розміщені. Їх переставляти, треба. Скільки на це часу піде? Га? Зміркував?
— А карту куди?
— Це тебе не обходить! Доставимо, куди слід. Коротше: зможеш її добути чи ні?
Олексій надів кашкета, насунув його до брів.
— Даремно базікати не буду. Постараюсь!
Діна задоволено перезирнулася з Марковим.
— Два дні тобі вистачить? — спитав той.
— Не знаю. Думаю, вистачить.
— Карту принесеш Досі, — вже начальницьким топом сказав Марков. — Постарайся не викликати підозри, нам ще ти будеш потрібен у штабі. Якщо ж трапиться якась халепа, тоді тікай негайно, сховайся де-небудь і дай знати теж Досі. Прямо до неї не йди, зрозумів?
— Зрозумів.
— І запам'ятай, що я тобі сказав про зраду!
— Добре! — Олексій махнув рукою.
— Тоді давайте розходитись… Ти, Михальов, повертайся сам, Досю ми доставимо іншим шляхом. До речі, поки не дістанеш карти, до неї не навідуйся, ще наслідиш. Сева, проведи його.
— Айда, — сказав Сева.
Олексій розглядів, що в цього другого шпигуна жіночі, безбороді щоки, брудні й вугруваті, наче він ніколи не вмивався.
Діна вийшла разом з ними. В темряві за дверима вона поклала руки Олексієві на плечі.
— Альошо, ви зробите те, що сказали! — зашепотіла вона. — Адже ви не підведете мене, я певна!
— Що зможу, зроблю, — відповів Олексій.
Діна притиснулась лобом до його підборіддя, потім, відштовхнула хлопця і побігла в хатину…
Олексій з Севою спустилися з пагорка до річки. Сева допоміг відштовхнути човен і постояв на березі, поки Олексій зник.
Олексій вставив в кочети весла, переплив через річку і, загнавши човен у комиші, почекав: від пристані з хвилини на хвилину повинен був одійти пароплав у зворотний рейс. Олексій не хотів, щоб його помітили, затримали і приставали з розпитуваннями.
Чекати довелось досить довго. Струмувала вода, обтікаючи комиші. Небо вкривали хмари, гасячи зірки. Із плавиш несло солодкуватим запахом прілі.
І раптом почувся виразний плескіт, такий самий, який Олексій чув по дорозі на острів. Але тепер стало ясно — це не риба: плескіт був рівномірний і весь час наближався… Хтось уплав перетинав річку, прямуючи саме сюди, до комишів, де ховався Олексій. Ось уже почулося, як пирхає плавець і спльовує затікаючу в рот воду…
Він з'явився метрів за п'ять від човна. Ухопився за комиш і, важко витягуючи ноги з прибережного мулу, вибрався на берег. Плавець був у самих підштанках, що біліли в темряві, та в капелюсі чи якомусь чотирикутному ковпаці.
Насамперед він зняв свій чудний головний убір. Пововтузився з ним, засунув, здається, за пояс, озирнувся довкола і тихенько свиснув.
Олексій, стримуючи подих, розстебнув кобуру.
Той почекав, прислухався і раптом виразно вимовив:
— Михальов… Ей, Михальов…
— Сюди! — покликав Олексій.
Храмзов (це був він) стрибнув у воду, розсуваючи комиші, пробрався до човна. Олексій допоміг йому влізти в нього.
— Ти звідки взявся?
Храмзов тремтів від холоду. Він був не в штанях, а в підштанках, а те, що Олексій вважав за головний убір, виявилося револьверною кобурою, яку Володя ременем прив'язав до голови, щоб не замочити.
— Бррр-р… Д-дай що-небудь… з-змерз… — тільки й зміг він вимовити.
Олексій накинув на нього свій френч.