Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)
Шрифт:
Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт таотяни викидали на поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi настав час, коли планета Таотi перетворилася на геометричне поправну кулю, порожню усерединi.
Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.
Тепер
13. КОСМIЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА
Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.
Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:
– От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане, казали...
На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна ракета.
Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi. Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну цивiлiзацiю двоголових.
I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями. Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде життя!
– Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися планетою, бракус?
– просторiкував штурман.
– рдиного - поля тяжiння. А тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого свiтила!
I тут мене наче осяяло.
Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить недоречний розпачi
– Вертушка Герона!
– радiсно вигукнув я.
– Так, це буде космiчна вертушка Геронау
– Якого ще Герона?
– вирячився на мене Азимут.
– Герона Олександрiйського, - охоче розтлумачив я.
– Старогрецького вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.
– Ага!
– тiльки й мовив штурман.
З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.
– Заспокойся, Азимуте, - втiшив його я.
– Твiй капiтан ще не втратив глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметовi тяжiння, слiд примусити .його обертатися навколо свосу осi.
– Правильно, - погодився Азимут.
Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?
– Поля тяжiння.
– Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!
– Але ж це иемож...
– Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на уроках з фiзики, робили такий дослiд. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По екватору кулi симетрично вiдходили коротенькi, загнутi в один бiк трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти уу на вогнi. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крiзь трубочки, i куля починала усе швидше i швидше обертатися навколо свосу осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з цiсу злощасноу планети?
– Капiтане, ви - генiй!
– вражено прошепотiв Азимут.
– Кращого генiя й не знайти!
Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне захоплення, однак мусив його засмутити. Я, знасте, не прихильник усiляких перебiльшень, навiть коли вони вживаються у ювiлейних промовах.
От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:
– У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим. Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.
Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо скромностi...
Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання Професора ППП, бо другий ППП до вiдкриття гастрономiв у нашi розмови нiколи не втручасться.
Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи i всiсю технiчною документацiсю.
Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:
– ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжiння i власною атмосферою - пара, що розкрутить Таотi, оточить уу блакитним шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це рiки i озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний пил вкриб поверхню оббiлованоу планети i утворить гори та долини! Нове життя пустить своу квiтучi паростки!
– I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi?
– тремтячим голосом запитав професор.
– Можливо, - мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора е голова, коли дотямив аж до Сонця.
Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Пiсля грунтовноу доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн пройшов переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники обмежились запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?
Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".
Його, бачите, спокусила реальна можливiсть першому проголосити вiкопомний тост, що неодмiнно ввiйде в усi шкiльнi посiбники та хрестоматiу:
– Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!
14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт
– Оце, власне, й уся iсторiя, - мовив каштан Небреха, вже в котрий раз занурюючи свою почорнiлу люльку в гаман з тютюном.
– Якби я тодi запiзнився хоч на хвилину або якби менi зрадила природжена винахiдливiсть...