Іспанський варіант
Шрифт:
— Поки не скажеш, як саме ваші дізналися про Вельтена, я мордуватиму тебе. І я доб'юся, що ти заговориш, але це вже буде пізно. Краще починай говорити зразу, бо ми знаємо про тебе дуже багато, майже все. Де ви тепер купуєте літаки? Грасс, мовчати нерозумно, повір. Людина ти пропаща: якщо ми навіть і відпустимо тебе, то в Москві все одно поставлять до стінки. Хіба не так? Але ми тебе не відпустимо. Ми тобі пропонуємо два варіанти: один — полюбовний, так би мовити, мирний, а другий — болісний, неприємний і для мене, й для тебе. Повторюю свої запитання:
Штуба знову приклав розжарений прут до шиї Грасса. Той зайшовся криком, і на покусаних губах виступила кривава піна. Штуба припікав свіжі, криваві рани, і його обличчя судорожно посмикувалось: мабуть, він відчував насолоду від своєї роботи.
Потім Штуба кинув розжарений прут на кахляну підлогу, підійшов до рубильника, вмонтованого в стіну, ввімкнув його і, повернувшись на своє місце, став спостерігати, як бралася бульбашками й закипала вода в солоній ванні.
Грасс закричав і знепритомнів, Штуба штрикнув йому в груди, шприцом з тонізуючим розчином. Грасс розплющив очі.
— Ти гнав літаки і через Німеччину? — монотонно запитував Штуба. — Відповідай: гнав літаки через Німеччину?
— Гнав, — ледь чутно прошепотів Грасс.
— На кого вони були оформлені?
— На голландську фірму «Де Граатонберг».
До кабінету нечутно ввійшов Гейдріх. Він сів у крісло в напівтемному кутку кімнати.
— А якби голландці вас не пропустили? — спитав із свого кутка Гейдріх. — Що ви тоді робили б?
Грасс, мабуть, не почув його. Штуба ударив Грасса в обличчя і тихим невиразним голосом повторив:
— А якби Голландія вас не пропустила?
— Тоді я гнав би їх через Англію.
— Брешеш. Англійці не пропускають ваші літаки. Вони не встряють в ігри на Піренеях.
— Через Англію, — повторив Грасс, — це правда.
— Хто у вас є в Англії?
— В Англії є людина.
— Що ти про неї знаєш?
— Нічого.
Гейдріх звернувся до Штуби:
— Покажіть йому кіно.
Штуба зняв телефонну трубку й вигукнув:
— Де там кіномеханік? Нехай пустить стрічку.
Застрекотів кіноапарат, встановлений у сусідній кімнаті. На білій стіні з'явилися невиразні обриси голого чоловіка. Його держали під руки два есесівці. Трохи віддалік два інші есесівці годували м'ясом двох величезних доберман-пінчерів.
— Не заплющуй очей, — сказав Штуба Грассу, — дивись уважно. Я показую це кіно, щоб зберегти тобі життя.
З свого кутка Гейдріх сказав:
— Погасіть світло, бо зображення нечітке.
Штуба погасив світло, й стало добре видно, як есесівці спустили з поводків доберман-пінчерів, а два інші есесівці відбігли од своєї жертви й добермани кинулися на голого чоловіка, він почав відбиватися від лютих собак, що хотіли вчепитися йому в низ живота.
— Собаки натреновані, — поясний Штуба. — Вони добре натреновані. Вигризають статеві органи так, що потім ув'язненому лишається лише один
Гейдріх, так само стиха, мовив із свого кутка:
— Поясніть йому, що тут нема звуку, мені не хотілося б, щоб ми програли йому плівку. Він тоді почує, як цей чоловік — його ж професії — кричить. Це страшно слухати.
— Вимкніть, — насилу розтуливши закривавлені губи, попросив Грасс. — Не треба. Я знаю, що того чоловіка в Лондоні звуть Доріан. Більше я не знаю про нього нічого.
— Що він робить?
— Не знаю.
— Скільки йому років?
— Я його не бачив.
— Звідки він родом?
— Він живе в Англії, але він не англієць… Він там працював…
— А де він живе в Лондоні? — спитав Штуба.
— В Лондоні його зараз нема. Він в Іспанії.
— У червоних?
— Ні, у Франко.
Гейдріх швидко вийшов з кабінету, набрав номер телефону й спитав:
— Шелленберг, скажіть, будь ласка, хто з англійців перебуває при штабі Франко? Військових там нема?.. Розумію… Журналісти? Скільки? П'ятеро? Ясно. Подивіться, будь ласка, у своїй картотеці, хто із журналістів був у Ріббентропа чи цього, чи минулого року. Спасибі, я підожду. І чи немає цього чоловіка зараз в Іспанії?
Гейдріх повернувся до кабінету, підсунув стілець до скляної ванни, в якій лежав замордований Грасс, і спитав його:
— Яке у вас звання?
— У мене нема звання.
— Яке звання у вашого шефа?
— Я нічого більше не скажу.
— Кого ви знаєте з військових?
— Нікого.
— З чекістів?
— Я нічого не скажу, — повторив Грасс і заплющив очі.
Гейдріх обернувся до Штуби.
— Ходімо зі мною.
Вони вийшли до сусідньої кімнати, і Гейдріх звелів:
— Цього хлопця треба буде за три-чотири дні привести до тями, а потім заберете його в Голландію і там організуєте йому автомобільну катастрофу.
— Я не зовсім розумію, обергрупенфюрер…
— Було б дуже погано, коли б ви розуміли всі мої плани, Штуба, — усміхнувся Гейдріх. — Ви красиво зав'язали цю операцію, треба її так само красиво й розв'язати. Навіщо лякати Москву, що ми знаємо їхнього Доріана? А цього Грасса — візьміть від нього все і везіть до Голландії…
Задзвонив телефон. Гейдріх зняв трубку.
— Слухаю. Ясно… Пальма… Так я й знав. Спасибі. Проінформуйте про це Ріббентропа… Хоча ні, не треба. Я до вас зайду — поговоримо. Лерсту надішліть шифровку: щоб очей не спускав з цього нашого «друга». Хай він організує йому цікаві зустрічі, поглянемо, чи немає в латиша зв'язків. А коли цікавих зв'язків у Бургосі немає, хай підготує йому поїздку на фронт. Ну, про це потім. Я у вас буду о восьмій.
Бургос, 1937, жовтень
Саме о восьмій німецький військово-повітряний аташе в Бургосі генерал-полковник Кессельрінг улаштовував прийом.