Спаситель
Шрифт:
Треба у вбиральню, попісяти.
Їй не хотілося вставати, але треба. Доведеться чимчикувати вогкою від роси травою повз стодолу, яка вночі була геть темна й непривітна. Вона заплющилась – ні, марно. Вилізла зі спального мішка, сунула ноги в сандалії і навшпиньки дісталася дверей.
На небі де-не-де виднілися зірки, але невдовзі вони зникнуть, адже вже за годину почне світати. Тіло обдавало прохолодою, вона поспішала стежиною, прислухаючись до незбагненних нічних звуків. Якась комашня, яку вдень не видно-не чути. Звірі полюють. Рікард казав, що бачив у гаю лисиць. А може, і тварини й комахи ті ж самі, що й вдень, але вночі звуки інші.
Вбиральня самотньо стояла на згірку за стодолою. Що ближче підходиш – то вона ніби виростає. Дивакувата, кособока хатка, збита з нефарбованих дощок, кривих, розтрісканих, посірілих від негоди. Без вікон, лише двері та прорізь у вигляді маленького серця. А найгірше, що ніколи наперед не втямиш, чи є там хто, чи ні.
Чомусь їй видавалось, що там конче хтось сидить.
Вона кахикнула – якщо там зайнято, то подадуть знак.
З гілки на галявині злетіла сорока. І все, тиша.
Вона стала на кам’яну сходинку. Схопила оцупок, що правив руків’ям. Потягнула до себе. Усередині було темно й порожньо.
Вона перевела дух. Біля сідала стояв кишеньковий ліхтарик, але умикати світло не було потреби, тож вона підняла кришку й защипнулася. Підібгала нічну сорочку, спустила труси й сіла. Все стихло, й ніби почулися якісь звуки. Напевно що не тваринка, не сорока й не комашка. Щось хутко рухалось у високій траві за вбиральнею. Потім усе заглушило дзюркотіння. Але дарма, бо серце її вже знавісніло стукотіло.
Вона хутко натягнула труси й стала, нашорошивши вуха. Вона чула лише легке шурхотіння листя та гучний стукіт власного серця. Зачекала, поки серце заспокоїться, розщепнулась, розчинила двері. Темна постать майже цілковито заступала одвірок. Мабуть, він, принишкнувши, стеріг її на сходах. За мить вона вже лежала на сідалі, а він, стоячи над нею, зачинив двері.
– Ти? – вирвалося в неї.
– Я, – одказав він чужим, тремтячим, захриплим голосом.
Він наліг на неї. Очі виблискували у темряві, коли він до крові прокусив їй губу й однією рукою, задравши сорочку, зірвав білизну. Вона відчула холодне лезо ножа коло шиї, лежала заклякла від страху, поки він притискався до неї нижче пояса, ще навіть не знявши штанів, ніби тічна собака.
– Ані писку – на шматки порубаю! – прошипів він.
Й вона не пискнула. Адже вона мала всього чотирнадцять років й тверду віру в те, що коли заплющитися й зосередитися, то можна побачити зірки просто крізь стелю. Якщо на те Божа воля.
Розділ 2
Неділя, 13 грудня 2003 року. Візит
Він вдивлявся у власне відображення у вагонному вікні. Намагався збагнути, у чому таємниця. Але не бачив у обличчі над червоною шийною хустинкою нічого прикметного – звичайнісіньке невиразне обличчя, очі, волосся на тлі тунельних стін між станціями метро «Курсель» та «Терн» так само темні, як вічна ніч метро. На колінах у нього лежала «Монд», обіцяла сніг, однак паризькі вулиці там, нагорі, під непроглядними хмарами так само були холодні й голі. Його ніздрі розширились, втягуючи слабкий, але цілком чіткий запах сирого цементу, людського поту, паленого металу, одеколону, тютюну, мокрої шерсті й жовчної кислоти – зовсім невикорінний сморід вагонів метро.
Під повітряним напором через зустрічний потяг скло у шибках задвигтіло, у темряві за вікном промайнули тьмяні прямокутники світла. Зсунувши рукав пальта, він зиркнув на годинника «Сейко SQ50», який отримав як плату від одного з клієнтів. Скельце було вже подряпане, тож, можливо, він зовсім не справжній, а підробка. Чверть на восьму. У неділю увечері вагон залюднений лише наполовину. Він роззирнувся. Люди у метро спали завжди, а надто по буднях. Відключалися, заплющувались, перетворюючи щоденний переїзд у метро на позбавлений сновидінь порожній відтинок, а червону чи синю ламану лінію на схемі метро – у такий собі безмовний відтинок між роботою та свободою. Він якось прочитав про чоловіка, який отак їздив туди-сюди у вагоні, сидячи й заплющившись, цілісінький день, й лише уночі, коли оглядали потяг перед поверненням у депо, побачили, що чоловік помер. Може, він, знаючи, що його ніхто не потурбує, навмисно спустився у ці катакомби, щоб у цій блідо-жовтій труні поєднати сивою рискою життя та потойбіччя.
Але він сам прямував у інший бік. До життя. Йому лишилось виконати сьогодні увечері роботу тут, а потім в Осло. І квит. Й він назавжди покине катакомби.
Різке дзеленчання. Станція «Терн», двері зачинилися. Потяг знову зрушив з місця.
Він заплющився, силкуючись уявити інший запах. Запах дезодорантових кульок та свіжої теплої сечі. Запах волі. Але, мабуть, його мати, вчителька, казала правду: людський мозок здатен у найдрібніших подробицях відтворити все побачене чи почуте, але неспроможний відтворити запах, навіть найбільш звичайний і сильний.
Запах. Перед очима миготять картинки. Йому п’ятнадцять, він сидить у коридорі лікарні у Вуковарі, слухаючи, як мати тихо молиться апостолові Хомі, святому покровителеві робітників на будівництві, просячи заступництва за чоловіка. Від річки йде відлуння сербської артилерії, а з дитячої палати чуються крики тих, кого там оперують, адже дітей та немовлят більше там немає – жінки, відколи почалася війна, більше не народжують. Він працював при лікарні посильним й звик нехтувати звуками – і криків, й артилерійської канонади. Але не запахами. А надто одним. Під час ампутації хірурги спочатку різали м’язи до самої кістки й, аби пацієнт не стік кров’ю, припалювали судини чимось на кшталт паяльника, зупиняючи кровотечу. А запах паленої плоті й крові ні з чим не сплутаєш.
У коридор вийшов лікар і жестом показав їм з матір’ю зайти у палату. Коли вони наблизились до ліжка, він намагався обминути батька поглядом, уп’явшись у його великий засмаглий кулак, що стискав матрац, ніби силкуючись порвати його. Власне, це було батькові цілком до снаги, адже він мав найдужчі у місті руки. Батько працював арматурником; щойно стіни були зведені, наставала його черга стати до праці: він голіруч брав дроти, що стирчали з бетону, й метким рухом міцно скручував їхні кінці. Він бачив батька у роботі – той ніби ганчір’я скручував. Наразі ще ніхто не винайшов машину, яка б краще виконувала цю роботу.
Він знову заплющився, почувши батьківський крик, сповнений болю та відчаю.
– Хай хлопчик піде геть!
– Він сам попросився…
– Нехай іде геть!
Голос лікаря: «Кровотечу зупинено, зараз почнемо!»
Хтось схопив його під пахви й підняв. Він пручався, але ж був такий маленький, такий легенький. Тоді ж бо він і почув цей запах. Запах горілої плоті та крові.
Останнє, що він почув, були слова лікаря: «Пилку!»
Двері за ним зачинилися, й він впав навколішки, продовжуючи материну молитву з того місця, де вона її урвала. Врятуй його. Нехай він лишиться калікою, але врятуй його. Бог має владу вчиняти так. Якщо на те Його воля.