Спаситель
Шрифт:
– Чого вам треба? – Погляд та інтонація зовсім безсторонні, хоча, мабуть, за ними криється легка недовіра через його жахливо-кострубату французьку.
– Я маю повідомлення, пані.
Вона завагалася, але, зрештою, вчинила так, як він сподівався.
– Гаразд, зачекайте тут, я покличу його.
Вона зачинила двері, добре змащений замок плавко зайшов у гніздо. Він тупцював. Так, французьку таки треба підучити. Щовечора мати змушувала його студіювати англійську, але французьку так і не довела до ладу. Він дивився на двері. Французький одвірок. Французький візит. Гарно.
Він згадав Джорджі. Білозубий, усміхнений Джорджі був на рік старшим,
За дверима почулися кроки. Чоловічі. Зараз двері розчиняться. Синій прочерк між роботою та свободою, звідси до мила та сечі. Незабаром сніжитиме. Він приготувався.
У дверях вигулькнула чоловіча фізіономія.
– Чого тобі, в греця, треба?
Юн, піднявши пакунки, зобразив на обличчі посмішку.
– Свіжий хліб. Добре пахне, хіба ні?
Фредріксен, поклавши свою величезну засмаглу руку жінці на плече, засунув її знову до помешкання.
– Мені пахне лиш одним: кров’ю християнина… – Він викарбував ці слова чітко, тверезим голосом, але водянисті очі на бородатому обличчі виказували інше. Намагалися зосередити погляд на пакунках. Чолов’яга з виду кремезний, дужий, але ніби усохлий зсередини. Увесь кістяк, навіть череп, усох, через що шкіра стала завелика розмірів на три, звисаючи важкими складками, а надто на злобливій фізії. Брудним пальцем Фредріксен торкнувся свіжих подряпин на переніссі.
– Проповідувати прийшов? – спитав він.
– Ні, я лише прагнув…
– Облиш, солдате. Ви ж прагнете отримати дещо на заміну, от як душу мою, наприклад.
Юн знизав плечима.
– Душі – не моя парафія, Фредріксене, моє діло – продукти…
– Ну ж бо, попроповідуй трішки!
– Я ж казав…
– Проповідуй!
Юн стояв, не зводячи погляду з Фредріксена.
– Розтули пельку й проповідуй! – гаркнув чоловік. – Проповідуй, щоб ми їли з чистою совістю, бісів християнин. Ну ж бо, не тягни кота за хвоста! Яке сьогодні послання Господнє?
Юн розтулив рота й знову стулив. Ковтнув слину. Спробував ще раз, цього разу вдало:
– Й сказано нині: і віддав Він сина Свого, щоб той прийняв смерть… за гріхи наші.
– Брешеш!
– Ні, на жаль, я не маю такої змоги. – Харрі дивився на налякане обличчя чоловіка, котрий стояв у одвірку. З квартири йшли пахощі обіду, було чутно, як розкладають столові прибори. Сімейна людина. Батько. Дотепер. Чоловік почісував передпліччя, дивлячись кудись повз голову Харрі, ніби хтось стояв за спиною, нахилившись над ним. Почухування лунало неприємно, як шарудіння.
Дзенькіт від столових приборів стих, як стихло шарпання за чоловіковою спиною, маленька рука лягла йому на плече, з-за якого показалося жіноче обличчя з великими наляканими очима.
– Що трапилось, Біргере?
– Поліцейський прийшов щось нам повідомити, – тихо відповів Біргер Голмен.
– Що скоїлось? – Жінка поглянула на Харрі. – Щось трапилось з нашим хлопчиком? З Пером?
– Так, пані Голмен, – відповів Харрі й зауважив, як її очі сповнились страхом, й знову він силкувався знайти слушні слова, котрих неможливо знайти. – Ми знайшли його дві години тому. Ваш син помер.
Він мимохіть відвів очі.
– Але він… він… де? – Тепер вона дивилася на чоловіка, котрий так само чухав руку.
Адже ж до крові розчухає, спало на думку Харрі.
– У контейнері, у Бйорвіку. Як ми й боялися. Він помер задовго до того, як ми приїхали.
Здавалося, що Біргер Голмен раптом втратив рівновагу, він позадкував у погано освітлений передпокій й схопився за стоячу вішалку. Жінка зробила крок у одвірок, й Харрі помітив, що чоловік за її спиною впав навколішки.
Харрі зітхнув, устромив руку у внутрішню кишеню пальта. Холодний метал фляжки пік пальці. Він вийняв конверта. Листа він не читав, адже й так чудово знав його зміст. Коротке офіційне повідомлення про смерть, безживні слова, ніякої зайвини. Бюрократична процедура.
– Мені дуже прикро, але я маю передати вам оце. Справа є справа.
– І в чому є ваша справа? – спитав коротун середнього віку французькою з підкреслено правильною вимовою, властивою не вищому товариству, а тим, хто прагнув стати його часткою. Візитер глянув на нього. Викапане фото у конверті, навіть туго зав’язана краватка й простора червона хатня сорочка такі самі.
Він гадки не мав, що саме скоїв цей чоловік. Навряд чи він фізично когось скривдив, позаяк, попри роздратоване обличчя, він став у захисну позу, був просто-таки наляканий, хоча стояв у одвірку власної оселі. Може, поцупив чи розтринькав гроші? За виглядом цілком ймовірно, що працює з цифрами. Але навряд щоб з великими сумами. Звісно, має красуню-дружину, але не скидається на того, хто розкрадає у великих розмірах. Може, стрибнув у гречку, переспав з чужою жінкою, а чоловік її виявився… Але ні. Низенькі чоловіки з можливостями заледве більшими за середні, які мають набагато привабливіших за себе дружин, зазвичай більше переймаються тим, чи не зраджує їх дружина. Цей чоловік дратував його. Може, саме у цьому річ. Може, він просто когось дратував. Він встромив руку за пазуху.
– Справа моя… – мовив він, поклавши на міцний ланцюжок на дверях дуло «Л’яма-мінімакс», якого придбав усього за три сотні доларів, – ось у цьому.
Він прицілився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, різьбу зробив слюсар у Загребі. Чорна обмотка з ізоляційної стрічки лише забезпечувала герметичність. Звісно, він міг придбати справжній глушник за сто з гаком євро, але яка потреба? Він все одно не заглушить свистіння кулі, що долає звуковий бар’єр, гуркіт гарячого газу, що стикається з холодним повітрям, брязкіт металевих деталей пістолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлівудському кіно постріли через глушник лунають ніби хлопання попкорну, що лускається.
Постріл – як удар батогом, він припав обличчям до вузенької щілини.
Чоловік зі світлини упав горілиць. Без жодного звуку. У холі панувала напівтемрява, але у золотавому люстерку на стіні він помітив світло, яке падало з непричинених дверей, і власне око. Убитий лежав на товстому килимі кольору червоного вина. Чи він персидський? Може, він таки мав гроші.
А зараз усього лише маленький отвір у лобі.
Підвівши очі, він перехопив погляд його дружини. Якщо то його дружина. Вона стояла на порозі у кімнаті. За її спиною висіла лампа у великому солом’яному абажурі. Притуливши руку до рота, вона дивилася на нього. Він швидко кивнув їй. Потім поволі зачинив двері, встромив пістолет у наплічну кобуру й зійшов униз сходами. На зворотному шляху він ніколи не користувався ліфтами, як не послуговувався винайнятими автівками, мотоциклами чи будь-якими іншими засобами, що можуть застрягнути. І не біг. Не розмовляв і не кричав, адже голос – додаткова прикмета під час пошуків.