Спаситель
Шрифт:
– Й нарешті, на допомогу тому, до кого маю надзвичайне ставлення. Моєму кращому слідчому й найстрашнішому жахіттю. Людині, яка завжди керується власним чуттям, власним планом і – на превеликий жаль для нас, що намагаються зібрати усіх вас на ранкову нараду в точно визначений час, – власним годинником. – Мьоллер добув з кишені наручного годинника. – Сподіваюсь, він допоможе тобі жити у тому самому часі, що й решта. Принаймні я більш-менш накрутив його на годинник відділу вбивств. І, Харрі, чимало у цьому лежить поміж рядків.
Ріденькі оплески. Харрі вийшов уперед, взяв подарунок – годинник невідомої марки на
– Дякую, – мовив він.
Вони обійнялися.
– Я підкрутив його на дві хвилини наперед, щоб ти не запізнювався, – прошепотів Мьоллер. – Далі – жодних застережень, чини, як вважаєш за потрібне.
– Спасибі, – подякував Харрі. Йому здалося, що Мьоллер обіймав його надто міцно й довго. Він нагадав собі покласти на стіл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, він не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».
Розділ 5
Понеділок, 14 грудня. «Сторожова Вежа»
Юн знайшов Роберта на Кіркевейєн, на задвірку «Фретексу». Обіпершись на одвірок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерігав за вантажниками, які тягали з авто до складу чорні пластикові чували. Вантажники випускали з рота хмаринки білої пари та лаялися різними мовами та діалектами.
– Гарний вилов? – спитав Юн.
Роберт знизав плечима:
– Люди радо віддають свій літній гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрібні зимові речі.
– Колоритна мова у твоїх хлопців. Що, параграф дванадцятий? Відробляють соціальною працею замість ув’язнення у в’язниці?
– Я вчора підрахував. Тих, хто відбуває тут покарання, вдвічі більше за тих, що прийняли Ісуса.
Юн усміхнувся:
– Неоране поле для місіонера. Треба б зорати.
Роберт покликав одного з вантажників, той приніс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фільтру.
– Кинь цигарку, – мовив Юн. – Солдатська обітниця. Прочуханка ж буде тобі.
– А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?
Юн знизав плечима:
– Та просто потеревенити.
– Про що?
Юн ледь гигикнув:
– Як на мене, для братів звична справа – часом погомоніти.
Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюнові крихти.
– Твоє «гомоніння» зазвичай зводиться до напучування мене, як мені жити.
– Припини.
– Що ж тоді?
– Нічого, просто знати хотів, як ся маєш.
Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у сніг. Потім підвів голову, примружившись, глянув на хмарову запону, білу та високу.
– Мені до смерті остогидла ця праця. До смерті набридла квартира. До смерті остогидла ця суха лицемірна капралиха, що тут керує усім. Якби вона не була така незугарна, я б… – Роберт єхиднувато посміхнувся, – відпорав цій шкапі трухлявий зад.
– Холодно, – мовив Юн. – Може, зайдімо усередину?
Роберт провів брата у малесеньку контору, сів у жорстке крісло, що заледве втиснулося поміж заваляним стосами паперів столом, маленьким вузеньким віконечком, що виходило на задвірок, й червоно-жовтим стягом Армії спасіння, на якому вибито девіз «Вогонь та кров». Юн прибрав зі стільця стос паперів, що частково пожовкли від давності. Як знав Юн, Роберт поцупив цього стільця у студентського об’єднання «Майорстюа», що розташовувалось за стіною.
– Вона каже, що ти прогулюєш, –
– Хто?
– Капрал Руе. – Він кисло всміхнувся. – Трухлявий зад.
– Боже, отже, вона телефонувала тобі, хіба ні? – Роберт копирсав ножем стіл, а потім вигукнув: – Ой, я ж геть забув, ми ж тепер маємо нового управителя, начальника всієї цієї лавочки!
– Наразі ще нікого не вибрали. Так само можуть і Рікарда призначити.
– Whatever, [5] – пробурмотів Роберт і видлубав у столі два півкола, щоб вийшло щось на кшталт маленького серця. – Ти вже цілком висловився, сказавши, що хотів, але перш ніж ти підеш, чи не заплатиш мені п’ятсот крон за позавтрашнє чергування?
5
Байдуже (англ.).
Юн добув гаманець, порахував гроші, поклав перед братом на столі. Роберт провів ножем по підборіддю. Чорна щетина зашурхотіла.
– Й ще хочу дещо тобі нагадати.
Юн ковтнув слину, знаючи, якими будуть його слова.
– Що?
За вікном за спиною Роберта він зауважив, що пішов сніг, але через тепло, що здіймалося із задвірку, легкі сніжинки ніби позавмирали у повітрі, наче прислухаючись.
Роберт уткнув ніж у середину серця.
– Якщо я побачу тебе поряд з тією дівчиною… – обхопивши долонею руків’я, він нахилився уперед. Під його вагою лезо з тріскотом глибоко увігналося в сухе дерево. – Я тебе знищу, Юне. Присягаюсь.
– Не потурбую? – почулося з дверей.
– Певна річ, ні, пані Руе, – надміру ввічливо відповів Роберт. – Брат саме збирався йти.
Начальник Головного управління поліції та новий комісар поліції Гуннар Хаген позамовкали, коли Б’ярне Мьоллер увійшов у свій кабінет. Тобто вже не свій.
– Отже, чи до вподоби тобі краєвид? – спитав Мьоллер, сподіваючись, що голос його пролунав бадьоренько. Й додав: – Гуннаре. – Дивне відчуття – промовляти це ім’я.
– Та-а, у грудні Осло завжди понуре, – одказав Гуннар Хаген. – Подивимось, може, й цьому можна зарадити.
Мьоллер хотів спитати, що він має на думці, але змовчав, зауваживши, що начальник поліції погідливо захитав головою.
– Я саме розповідав Гуннару певні подробиці щодо наших працівників. Конфіденційно, сказати б – між нами.
– Так, ви ж бо давно знаєтеся.
– Звісно, – мовив начальник. – Ми з Гуннаром знаємося ще з часів Поліцейської академії.
– У резюме зазначено, що ви щороку берете участь у Перегонах біркебейнерів, [6] – мовив Мьоллер Гуннару Хагену. – А чи знаєте, що наш начальник теж щороку бере там участь?
6
Гонка біркебейнерів – щорічна лижна гонка між містами Рена та Ліллехаммер, дистанція 58 км, участники біжать з вантажем 3,5 кг; вшановують пам’ять двох біркебейнерів (воїнів громадянської війни в Норвегії в кінці XII ст.), котрі, за переказами, у 1206 р. перенесли цим маршрутом дворічного принца Хокона.