Спаситель
Шрифт:
Дівчина покликала одного з хлопців за стійкою, той відповів, що підмінить її при потребі. А разом з тим Харрі почув і її ім’я – Мартіна. У чоловіка, що тримав цигарковий папір, голова впала ще нижче.
– Дещо лишилось незорозумілим, – пояснив Харрі, коли вони сіли. – Розкажіть, що він був за людина?
– Важко сказати. – Вона зітхнула, дивлячись на запитливий вираз обличчя Харрі. – У наркоманів з таким багаторічним стажем, як у Пера, мозок вже настільки зруйновано, що про особистість важко вести мову. Потяг до наркотиків заступає решту всього.
– Розумію,
– Боюся, нічим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистість. Він багато разів приходив сюди, забирав його. Та врешті-решт відступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали від нього всі цінні речі. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я відповіла, що ми зробимо все, на що спроможні, але дива обіцяти не можемо. Так і трапилось…
Харрі глянув на дівчину. Її обличчя набуло звичного для соціальних працівників смиренного виразу.
– Справжнісіньке пекло. – Харрі почухав литку.
– Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозуміти все до краю.
– Я про життя його батьків.
Мартіна промовчала. До сусіднього столика підійшов хлопець у драній надимнутій куртці. Відкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалків. Тютюн засипав і цигарковий папір, і чорні пальці непорушної постаті, що сиділа там.
– Щасливого Різдва, – мовив хлопець і поплівся геть старечою ходою, властивою наркоманові.
– То що ж лишилось незрозумілим? – спитала Мартіна.
– Аналіз крові показав, що він не був під кайфом.
– То й що?
Харрі дивився за сусідній столик. Чоловік, що сидів там, відчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальці не слухались його. Рудою щокою покотилася сльоза.
– Я знаю, що воно таке – бути під кайфом, – мовив Харрі. – Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?
– Ні. – Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.
– Але ви, певно, могли б…
– Ні, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.
Харрі довго дивився на неї.
– Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.
– Дякую.
– Тільке одненьке останнє питання.
– Гаразд.
– Чи ви… – У голові промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?
– А чи варто?
– Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вважають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.
Вона мовчала.
– Смачна у вас кава. – Харрі підвівся.
– На здоров’я. Благослови вас Бог.
– Дякую, – відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.
Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився.
Розділ 6
Понеділок, 14 грудня. Халворсен
Пернілла Голмен здавалася ще тендітнішою, сидячи у кріслі на Фреденборгвейєн і дивлячись на Харрі великими заплаканими очима. На колінах тримала обрамлену синову світлину.
– Тут він має дев’ять рочків, – мовила вона.
Харрі мимоволі ковтнув клубок у горлі. Почасти через те, що, дивлячись на усміхненого хлопчину в рятівному жилеті, нікому й на думку не спаде, що він скінчить своє життя у контейнері з кулею у скроні. Почасти тому, що знімок нагадував йому про Олега, котрий часом, забувшись, кликав його татом. Чи багато часу знадобиться йому, щоб називати батьком Матіаса Лунн-Хельгесена?
– Біргер, мій чоловік, зазвичай ходив шукати його, коли хлопець зникав на кілька днів, – вела далі Пернілла Голмен. – Хоча я просила його припинити шукати, не могла більше стерпіти присутності Пера.
– Чому? – швидко спитав Харрі. Решта зачекає.
Біргер Голмен поїхав у ритуальне бюро, розповіла вона, коли Харрі не попередивши подзвонив у двері.
Вона схлипнула:
– Чи ви колись мешкали в одній квартирі з наркоманом?
Харрі не відповів.
– Він крав усе, що втрапляло під руку. Ми мовчали. Себто Біргер мовчав, він з нас двох найбільш люблячий з батьків. – Вона скривила тремтячі губи, силкуючись посміхнутися. – Він завжди й у всьому був на боці Пера. Аж до того дня цієї осені, коли Пер почав мені погрожувати.
– Погрожувати?
– Так. Мало не вбив мене. – Пернілла Голмен, дивлячись на світлину, протирала скло, ніби воно забруднилося. – Зранку Пер подзвонив у двері, я не хотіла впускати його, адже була сама удома. Він плакав і благав, але я вже навчена його іграми, тож не відчинила дверей. Пішла на кухню, сіла. Гадки не маю, як Пер зміг увійти, але раптом він став переді мною з пістолетом у руці.
– З тим, яким він…
– Гадаю, так.
– Далі.
– Він наказав мені відчинити шафу, де лежали мої коштовності. Та дещиця, що ще лишилась, адже решту він уже давно повиносив. Потім пішов геть.
– А ви?
– Я? У мене нерви не витримали. Коли повернувся Біргер, він відвіз мене у лікарню. – Вона знову схлипнула. – Там навіть ліки мені відмовилися дати. Мовляв, уже досить.
– Які ліки?
– А ви як гадаєте? Заспокійливе. Досить! Якщо через сина щоночі не спиш, боячись, що він повернеться… – Вона не доказала, затулила рукою губи. На очах виступили сльози. Потому прошепотіла так тихо, що Харрі заледве почув. – Часом жити несила…
Харрі кинув оком на нотатник – він не занотував ані слова, але подякував: