Спаситель
Шрифт:
Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.
Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.
– Халворсене… – повів Харрі.
– Хай там як, а справу розкрито, комісар зрадіє, – голосно промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажівкою, що пищала. Потім показав змерзлий середній палець у люстерко. – Тож звеселімося трошки. – Опустивши руку, він знову ляснув себе по лобі.
– Халворсене…
– Що
– Припаркуй авто на узбіччі.
– Що?
– Паркуйся.
Халворсен загальмував на узбіччі, біля тротуару, відпустив кермо й порожнім поглядом прикипів до вітрового скла. Поки вони гостювали у Голменів, скло вкрилося морозними візерунками. Халворсен голосно дихав, його груди різко здіймались та опускались.
– Часом хочеться послати таку роботу до бісової матері, – мовив Харрі. – Не переймайся.
– Не перейматимусь, – відповів Халворсен, дихаючи так само важко.
– Ти сам собою, а вони – самі собою.
– Так.
Харрі поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кілька хвилин відчув, що колега став дихати спокійніше.
– Молодець, – мовив Харрі.
Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоці пообіднього транспорту, котилася у Грьонланн.
Розділ 7
Вівторок, 15 грудня. Анонімність
Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, – то королівський палац, а на сході – Центральний вокзал.
Він сіпнувся.
Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим він досі був цілком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондоні за помірною ціною.
Годинник біля термометра показував 19:00. Він попростував на схід. Обставини ніби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, відеокамери лише біля двох банків, та й ті повернуті на їхні ж таки банкомати. Метро він вже вилучив з переліку шляхів відступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляється, менше, ніж він гадав.
Він зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вовняну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за дві сотні, але змінив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примірочній, він помітив, що пастилки дезодоранту з Парижа так і лежали у його кишені, розламані, подекуди розкришені на порошинки.
За сотню метрів вулицею, ліворуч, розташовувався ресторан. Найперше він переконався, що у гардеробі – самообслуга. Чудово, воно й простіше. Пройшов у залу. Напівзалюднена. Добрий огляд. З того місця, де він стоїть, видно всі столики. Поряд виріс офіціант, й він замовив на завтра на шосту столик біля вікна.
Перш ніж піти, перевірив туалет. Приміщення вікон не має. Себто єдиний запасний вихід – через кухню. Незле. Звісно, ідеальних місць не трапляється, та й не надто ймовірно, щоб йому знадобився інший шлях відступу.
Вийшовши з ресторану й кинувши погляд на годинник, він вулицею для пішоходів попростував до вокзалу. Люди дивилися під ноги та убік. Маленьке місце, утім, наділене по-столичному холодною відчуженістю. Добре.
На пероні експресу, який ішов у аеропорт, він знов глянув на годинник. Від ресторану
Цілком задоволений, він, вийшовши з нового вокзального терміналу, зійшов сходами під скляний дах, де колись, безперечно, був дебаркадер, а наразі понатикано крамниць, й вийшов на майдан. Йорнбанеторг – так було зазначено на мапі. Посеред майдану, втричі більший за природні розміри, красувався величезний тигр, що завмер у русі, поміж трамвайних рейок, машин та натовпу людей. Але телефонів-автоматів ніде немає, хоч адміністраторка казала інакше. Наприкінці майдану, біля навісу, стояла юрба людей. Він наблизився. Дехто балакав, нахиливши одне до одного вкриті каптурами голови. Можливо, мешкають в одному районі, по сусідству, й чекають на той самий автобус. Щоправда, йому вони скидалися на дещо інше. Він зауважив, як худорляві постаті передають щось із рук у руки, поспішаючи геть, горблячись від шпаркого вітру. Збагнув, у чому річ. Адже ж бачив, як продають героїн – і у Загребі, й у інших європейських містах, хоча ніде не торгували так неприховано, як тут. Й збагнув, на що це йому скидалося. Невеличкі купки людей, у яких він і сам колись стояв, коли пішли серби. Біженці.
Але згодом автобус таки під’їхав. Білого кольору. Зупинився трохи далі за навісом. Двері розчинилися, але ніхто не сідав у автобус. Звідти вийшла дівчина у формі, котру він враз упізнав. Армія спасіння. Він уповільнив крок.
Дівчина підійшла до жінки й допомогла їй зійти в автобус. Слідом за ними увійшли двоє чоловіків.
Він зупинився, спостерігаючи за ними. Випадковість, міркував він, не більше й не менше. Він відвернувся. На стіні невеличкої каплички побачив три таксофони.
За п’ять хвилин він уже повідомив їй у Загреб, що у нього все добре.
– Останнє завдання, – повторили у слухавці.
А Фред розповів, що на стадіоні «Максимар» блакитні леви, «Динамо»-Загреб, граючи проти «Рієки», пішли на перерву, ведучи у рахунку 1:0.
Розмова коштувала 15 крон. На капличковому годиннику показувало 19:25. Пішов зворотний відлік.
Група зібралася у парафіяльному будинку при церкві Вестре-Акер.
Високі замети обрамляли щебеневу стежину, що йде до цегляного будиночка на схилі біля цвинтаря. У голому приміщенні зі стільцями уздовж стін та довгим столом зібралося чотирнадцятеро людей. На перший погляд, можливо, складалося враження, що тут відбувається зібрання житлового кооперативу, адже за обличчями, статтю, віком та одягом не можна було визначити, що то за люди. Від вікон та лінолеуму долі відбивалося різке світло. Зібрання тихцем перемовлялося, крутячи у руках картонні стаканчики. Гучно зашипіла відкоркована пляшка «Ферріса».
Рівно о 19:00 чиясь рука задзеленчала дзвіночком, усі розмови постихали. Всі звернули погляди на жінку років тридцяти п’яти. Вона теж дивилася просто у вічі, не боячись. Тонкі губи підмальовані помадою, тому видавалися м’якішими, густі довгі біляві коси зібрані простенькою застібкою, великі руки спокійно лежали на столі. Витончена жінка, така, що має привабливі риси обличчя, але їй бракує шарму, аби, за норвезькою міркою, назвати її чарівливою. Вона випромінювала стриманість і силу, а владний голос, що за мить сповнив кімнату, ще й посилив це враження.