Спаситель
Шрифт:
– Доброго дня, мене звати Астрід, я алкоголічка.
– Привіт, Астрід! – в один голос відповіли присутні.
Астрід нахилилася до книги, що лежала перед нею на столі, й почала читати:
– Єдина умова членства у Спільноті анонімних алкоголіків – це прагнення кинути пити.
Вона вела далі, а ті, що сиділи за столом, знаючи напам’ять усі дванадцять заповідей, ворушили губами. Коли вона замовкала, переводячи подих, згори лунали співи, – там репетирував церковний хор.
– Тема на сьогодні – перша сходинка – така: «Ми визнаємо, що були слабкі перед алкоголем і не мали більше змоги упоратися з власним життям». Я почну
Астрід зітхнула і криво усміхнулася.
– Я не п’ю вже сім років, але щодня, прокинувшись, найперше, що я кажу собі, – я алкоголічка. Мої діти про це не знають, гадають, мама просто дуже легко п’яніла й припинила пити, бо ставала дуже злою. У моєму житті для збереження рівноваги потрібна слушна частка правди й слушна частка брехні. Все може полетіти шкереберть, але я живу одним днем, уникаю першої випивки й наразі працюю над одинадцятою сходинкою. Дякую вам.
– Дякуємо, Астрід, – гримнуло зібрання й заплескало у долоні, а нагорі у цей час прославляли Господа.
Вона кивнула високому чоловікові з коротко підстриженим волоссям, ліворуч від себе.
– Привіт, мене звати Харрі, – мовив він хрипким голосом. Тонка сітка червоних прожилок на чималенькому носі свідчила про багаторічне, аж ніяк не тверезе життя. – Я – алкоголік.
– Привіт, Харрі.
– Я тут новачок, це лише моя шоста зустріч. Чи то сьома. Наразі я ще перебуваю на першій сходинці. Тобто знаю, що я алкоголік, але гадаю, що тримаю себе під контролем. Отож, своєю присутністю тут я ніби сам собі суперечу. Але я дав слово своєму психологові, другові, котрий хоче мені лише добра. За його словами, якщо я спроможуся витримати перші кілька тижнів міркувань про Бога та про духовність, то побачу, що це діє. Я гадки не маю, чи здатні анонімні алкоголіки допомогти самі собі, але я ладен спробувати. Чом би й ні?
Він повернувся ліворуч, показуючи, що договорив. Хтось заплескав у долоні, але Астрід перебила їх:
– Певно, ти вперше взяв слово під час нашого зібрання, Харрі. Й це чудово. Але, оскільки вже завів про це мову, то, може, розповіси більше?
Харрі глянув на неї. І решта присутніх теж. Методика забороняла тиснути на учасників групи. Астрід дивилася йому просто у вічі. Він і на минулих зустрічах відчував її погляд, але відповів лиш раз. Зміряв її нахабним всеохоплюючим поглядом з голови до п’ят, і то не один раз. Загалом побачене припало йому до душі, але найбільше уподобав він те, що коли він глянув на неї наступного разу, вона густо зашарілася. Й під час наступного зібрання дивилася на нього, мов на порожнє місце.
– Ні, дякую, – відповів Харрі.
Несміливі оплески.
Харрі покосував на неї, поки говорив його наступник.
Після зібрання вона спитала, де мешкає Харрі, й запропонувала його підвезти. Харрі завагався, а хор на другому поверсі у цей час наполегливо прославляв Господа.
За півтори години вони обоє мовчки випалювали по цигарці, спостерігаючи за димом, який забарвлював синім відтінком темряву в кімнаті. Сире простирадло на вузькому ліжкові Харрі ще пашіло теплом, але через холод у кімнаті Астрід до самого підборіддя натягла тонку білу ковдру.
– Було чудово, – мовила вона.
Харрі не відповів, гадаючи, що вона, мабуть, не питає.
– Я кінчила. Першого ж разу. Це не…
– Отже, маєш чоловіка-лікаря?
– Ти вже питав. Відповідь незмінна: так.
Харрі кивнув.
– Чи
– Який звук?
– Цокання. Це твій годинник?
– Я не маю годинника. Мабуть, твій.
– Він електронний, не цокає.
Вона поклала руку йому на стегно. Харрі виліз із ліжка. Крижаний лінолеум обпік підошви.
– Хочеш води?
– М-м-м.
Харрі пішов у ванну. Відкрив кран, глянув у дзеркало. Що там вона казала про самотність у його очах? Він нахилився уперед, але побачив лише блакитну сітківку навколо маленьких зіниць й тонку сітку прожилок на білках. Халворсен, зрозумівши, що у них з Ракеллю все скінчилось, сказав, що йому треба шукати втіх у інших жінок. Чи то пак, як він висловився, «витрахати» меланхолію зі своєї душі. Але Харрі не міг, та й не хотів. Знав, що будь-яка жінка, якої він торкнеться, обернеться на Ракель. Йому треба забути, вигнати її зі своєї крові, а не зараджувати такою собі сексуальною метадоновою терапією.
Утім, можливо, він помиляється, а Халворсен має рацію. Бо йому було добре. Справді добре. Замість відчуття порожнечі, бо намагався угамувати одну жагу, утамовуючи іншу, він почувався сповненим життям. Й одночасно – знесиленим. Вона знесилила його. І йому сподобалось, як вона це робила. Може, й справді все просто, і для нього так само?
Харрі, відступивши на крок назад, розгледів власне тіло. За минулий рік він схуднув. Поменшало жиру, але й м’язів теж. Скидається тепер на батька. Імовірно.
До кімнати він повернувся з великою півлітровою склянкою води, котру вони випили вдвох. Згодом Астрід знов припала до нього. Спочатку її шкіра видавалася вологою та холодною, але за мить він відчув її тепло.
– А тепер розповідай, – мовила вона.
– Про що розповідати? – Харрі спостерігав за димом, який, звиваючись, скидався на якусь літеру.
– Як її звати? Адже уся справа у «ній», чи не так?
Літера розтанула.
– Можливо.
Харрі спостерігав, як вогонь зжирає цигарку, й розповідав. Спочатку небагатослівно. Жінка, що лежить з ним поряд, – геть чужа, у спальні зовсім темно, слова, злетівши з губ, розчинялися, він гадав, що, певно, саме так усе відбувається у сповідальні. Вихлюпуєш все із себе. Чи то «відпускаєш», як кажуть на зібраннях анонімних алкоголіків. І він повів розповідь далі. Про Ракель, яка торік виставила його за двері, вирішивши, що він одержимий гонитвою за «кротом» у поліції, за Принцом. І про Олега, її сина, котрого викрали просто з дитячої і тримали у заручниках, коли Харрі нарешті наблизився на відстань пострілу. Олег упорався, добре упорався, якщо зважати на обставини викрадення й на те, що Харрі просто на його очах убив викрадача у ліфті на Кампені. А ось для Ракелі все склалося гірше. За два тижні після викрадення, дізнавшись подробиці, вона сказала, що не бажає його більше бачити у своєму житті. Радше – в Олеговім житті.
Астрід кивнула.
– Вона полишила тебе через шкоду, якої ти їм завдав?
Харрі захитав головою.
– Через шкоду, якої я ще не завдав. Поки що.
– Справді?
– Я сказав їй, що справу закрито, але вона повторювала, що я одержимий, і це ніколи не минеться, допоки злочинці гуляють на волі. – Харрі загасив цигарку в попільничці, що стояла на нічному столикові. – Не одні, то інші. Що я повсякчас буду когось ловити. Й цей хтось повсякчас буде для них невідступною загрозою. Для неї це занадто.